Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2"

старої дороги, лише трохи зачіпаючи південне узбіччя. Чомусь навіть сама думка про те, щоб підійти ближче, збурила в мені огиду, але, зрештою, я змусив себе ступити туди тільки тому, що мене туди привела робота. На всій цій величезній площі нічого не росло — скрізь лише жирний сірий порох, чи то попіл, над яким, здавалося, навіть вітер ніколи не віяв. Дерева поблизу росли тонкі та хирляві, довкруж лежало чимало струхлявілих стовбурів. Коли я квапливо переходив на інший бік пустища, то встиг помітити праворуч від себе купу цегли і каміння, які позначали рештки димаря і підвалу, та ще зяюче чорне нутро покинутого колодязя, затхлі випари з якого забарвлювали сонячні промені напрочуд химерними відтінками. Навіть довгий, втомливий підйом угору лісистим схилом, який чекав на мене далі, здавався безмежно гостинним порівняно з цим краєвидом, тож більше я не дивувався страшним чуткам, які переказує аркгемський люд. Поблизу не було ані будинків, ані руїн; певно, навіть у давнину ця місцина була самотньою і віддаленою. А на зворотній дорозі, у присмерку, остерігаючись іти через ту зловісну пустку, я вирішив накинути гак і подався до міста манівцями — дальньою південною дорогою. У глибині душі я хотів, щоб небо захмарилось, бо в мою душу почав закрадатися страх перед глибокими небесними безоднями.

Увечері я порозпитував аркгемців-старожилів про гибле пустище і про те, що означала ця фраза — «дивні дні», яку стільки разів ухильно бурмотіли у відповідь на мої розпитування. Втім, я не отримав жодної докладної відповіді, проте зрозумів, що ця таємниця не така давня, як собі уявляв. Це виявилося геть не старою легендою, все трапилося ще за пам’яті тих, хто про це розповідав, — десь у вісімдесятих, коли ціла родина, що жила у тих місцях, зникла або ж була вбита. Ніхто не вдавався в подробиці; і оскільки всі в один голос переконували мене не зважати на божевільні вигадки старого Еммі Пірса, я розшукав його наступного ж ранку, дізнавшись, що він самотньо живе у старенькому трухлявому будиночку саме там, де дерева починали розростатися до небачених розмірів. Це була якась моторошно занедбана місцина, над якою вже починав витати слабкий сморід, що пробивається з будинків, які простояли занадто довго. Лише наполегливим стукотом я підняв з ліжка старого чоловіка, проте, ще поки він нерішуче човгав до входу, збагнув, що він мені не радий. Він був не такий старезний, як я очікував, але його очі глибоко позападали, а неохайна одіж та сива борода виглядали і геть похмуро.

Не знаючи, як найкраще налаштувати його на оповідь, я почав розповідати про свої справи: про заміри, які проводжу, поставив кілька загальних питань про околиці. Він був значно тямовитіший та й куди освіченіший, ніж я собі гадав, і перш ніж я оговтався, він уже розповів мені все те, що я загалом почув в Аркгемі. Він не був схожий на інших селян, з якими я стикався у тих краях, де планувалося водосховище. Я не почув від нього жодного слова протесту проти затоплення багатьох миль прадавніх лісів та земельних угідь, хоча, здається, його власний будинок також стояв на землях, які мали бути затоплені після зведення загати. Єдина емоція, яку він виказував, — це полегшення; полегшення від долі, яка чекає на темні похмурі видолинки, в яких він провів ціле життя. Авжеж, їм краще бути під водою, а ще краще, якби їх затопило тоді, після дивних днів. І, коли він отак розпочав розповідь, його хрипкий голос раптом зазвучав нижче, а сам він усім тілом подався вперед і почав емоційно вимахувати вказівним пальцем.

Саме тоді я почув цю історію, і поки його деренчливий голос то хрипів, то шепотів, розповідаючи її, я раз у раз здригався, незважаючи на теплу літню днину. Мені нерідко доводилося допомагати йому пробиратися крізь нетрі його власної розповіді, виокремлювати фрагменти наукових теорій, які він повторював як папуга, завчивши слова професорів, а також заповнювати прогалини в оповіді там, де його відчуття логіки чи послідовності давало збій. Коли ж він закінчив розповідати, я вже не дивувався ні тому, що його розум потьмарився, ані тому, що аркгемський люд неохоче говорить про гибле пустище. Ще до заходу сонця я поквапився назад у готель, остерігаючись, щоб ніч не застала мене на відкритій місцевості; наступного ж дня я поїхав до Бостона і відмовився від завдання. Я не міг змусити себе знову вирушити в похмурий хаос старого лісу та крутосхилів чи ще раз побачити гибле пустище, де посеред покришеної цегли і каміння пусткою зяяв колодязь. Невдовзі там таки побудують водосховище, невдовзі всі ці прадавні таємниці будуть надійно поховані під товщею вод. Але навряд чи навіть тоді мені знову захочеться побувати там проти ночі — принаймні, поки на небі сяятимуть лиховісні зірки; і ніщо на світі не змусить мене випити води із нового водогону Аркгема.

Еммі сказав, що все почалося з метеорита. До його появи ще з часів судилища над відьмами взагалі не було жодних неймовірних легенд, та навіть і тоді ці західні ліси викликали куди менший жах, аніж маленький острівець посеред Міскатоніка, де біля вигадливого кам’яного вівтаря, старішого навіть за індіанців, засідав Диявол. Ці ліси не вважалися населеними примарами, а їхній фантастичний присмерк ніколи не був жахливим — аж до дивних днів. Тоді насунула ота незвичайна біла полуденна хмара, в повітрі залунали вибухи і ген у далекій лісовій долині забовванів стовп диму. А вже до ночі кожен в Аркгемі чув про великий камінь, що впав із небес і приземлився прямо біля колодязя на обійсті Наума Ґарднера. То його будинок стояв на тому місці, де пізніше утворилось гибле пустище, — ошатна біла хатинка Наума Ґарднера посеред родючих садів та полів[150].

Наум пішов до міста, щоб розповідати людям про камінь, і дорогою повернув до Еммі Пірса. Тоді Еммі було сорок років, і він добре запам’ятав усі ті дивні речі. Наступного ранку вони з дружиною разом із трьома професорами Міскатонікського університету, які поквапилися на власні очі побачити дивного гостя із незнаних зоряних просторів, вирушили до місця падіння метеориту, а побачивши — здивувались, чому Наум напередодні називав його таким величезним. Він зсохся, пояснив їм Наум, вказуючи на велику коричнювату брилу на поораній землі та обвугленій траві біля старовинної криниці з журавлем на передньому дворі; але вчені йому пояснили, що каміння не зсихається. Від метеорита все ще пашіло теплом, а Наум заявив, що вночі він світився блідим сяйвом. Професори спробували відколоти шматочок геологічним молотком і виявили, що камінь напрочуд м’який. Він і справді був дивовижно м’яким, майже пластичним; тож професори радше відколупали, аніж відкололи зразок, який забрали із собою в університет для дослідів. Вони поклали його у старе відро, позичене на кухні у Наума, бо навіть найменший шматочок вперто відмовлявся охолоджуватися. На зворотній дорозі вони також спинилися в Еммі, щоб перепочити, і, здавалося, замислились, коли пані Пірс зауважила, що уламок, схоже, поменшав і трохи обпалив дно відра. Він і справді був невеликим, але, можливо, вони просто взяли менше, ніж гадали.

Наступного ж дня — а діло було