read-books.club » Сучасний любовний роман » Покоївка з привілеями, Софі Бріджертон 📚 - Українською

Читати книгу - "Покоївка з привілеями, Софі Бріджертон"

99
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Покоївка з привілеями" автора Софі Бріджертон. Жанр книги: Сучасний любовний роман. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 95 96 97 ... 158
Перейти на сторінку:

Я заледве дихала, слухаючи, як Тоні говорить. Від люті, котра з новою силою охопила мене. Й від відчаю. Від липкого, лихого темного бажання, що з кожним його словом, кожним звуком його голосу й рухом вуст всотувалося в моє тіло й отруювало його, підкоряло, змушувало тремтіти всередині. Все, що я почула, лунало як виклик, і я зневажала себе за те, що відреагувала саме так. За те, що, окрім потреби вгатити Соретті ляпаса, мені кортіло перевірити його, пробудити в ньому той морок, яким він прагнув мене налякати або приструнити, і відчути на собі усю його неконтрольовану силу. Нехай він і попереджав заздалегідь, що я лишуся без оргазмів.

— То що, Елізабет, — Тоні рвучко підтягнув мене до себе, й ми опинилися так близько одне до одного, що жар його осатанілого дихання лизав мою шкіру, — мені вийти? Або замкнути двері?

— Забирайся, — просичала я з такою порцією отрути, що вистачило б на в’язнів кількох штатів, котрі чекають на виконання смертного вироку.

— Я так і думав.

Його вуста розпливлися в пихатій усмішці. І йому було чим тішитись — цей двобій, враховуючи слабкість в моїх колінах, що автоматично перед ним розсувалися якогось біса, — виграв він.

І я ніколи ще не ненавиділа його так сильно. Й не хотіла його ще дужче ніж зараз.
Соретті нарешті відпустив мене й більше навіть не поглянув в мій бік, попростувавши до дверей. Але заступивши за поріг, він повернувся й вийняв ключа, що стирчав із замку зсередини кімнати, та підморгнув мені.

— Не варто недооцінювати твою винахідливість, dolce peccatrice[2].

Цього разу я не зрозуміла, як бос мене назвав.

І так, я справді прикидала, чи не зачинитися в кімнати, але із запізненням — вже після того, як він згадав про ключа. Дідько! Кілька вихідних, сповнених сексом та вином, якимсь чином перетворилися на пекло, і в цьому навіть не брала участі Петра. От холера!

Швидко, наскільки це було можливо з досі затуманеним його голосом й близькістю розумом, зметикувавши, що випробовувати босів терпець не варто, тим паче в мене та мого гніву більше шансів помститися саме на тій клятій вечері, я усе-таки стягнула з себе светр. Та не кинула його назад до сумки або на ліжко, й не пішла шукати у ванній кошик для брудної білизни. Ні, я висипала на постіль косметику з паперового пакета й запхала його туди. О так, я привезу Сильвії докази, яке її друг лайно, котре не здатне цінувати ніщо, окрім себе. Й вина.

Поки я приводила себе до ладу, Тоні навідався до батькового льоха, і коли ми розмістилися на задньому сидінні позашляховика, який мав відвезти нас до Сильвії, поклав шопер з кількома пляшками між нами. Вилупок! Коли ми вперше ділили ліжко в цьому будинку, я навіть подушкою не відділялася від нього!

— Задоволений? — просичала я, притискаючи пакет до грудей.

Соретті з цікавістю глипнув на нього й кивнув.

— Так, Елізабет, дякую.

І це єдине, що він кинув мені, поки ми їхали. Спершись ліктем на дверцята й поклавши підборіддя на неміцно стиснутий кулак, бос лише дивився у вікно. Не було його звичних непристойних жартів, й брудних нашіптувань на вушко, й він не намагався попестити чи трахнути мене просто в автівці. Він усім своїм виглядом випромінював байдужість. І саме оце мене найдужче лякало.

Також втупившись у вікно, я намагалась запам’ятати, куди ми їдемо — не тому, що вважала себе викраденою, хоча мала б, напевне, — просто я ще жодного разу не була в цій частині міста. Несвідомо я теж стискала пальці в кулак, стискала, аж поки вони не задубіли, але тривогу вгамувати так і не змогла.

Коли позашляховик нарешті зупинився, я глибоко вдихнула й порушила грузьку тишу, що панувала між нами.

— Пообіцяй мені знов. Якщо стане геть жахливо, ми заберемося звідти.

А жахливо стане. Принаймні, я налаштовувалась саме на це, та поки не розвідаю, що й до чого, не знала, як саме я знищу цей вечір.

В мені взагалі вирувало два геть протилежних відчуття. Частина мене прагнула помсти, а інша… хотіла помиритися з Тоні, бо я не звикла до такої його поведінки, до того, що між нами прірва. Її не виникало навіть в ті часи нескінченної вервечки дівок, котрі відвідували його спальню. А зараз, коли ми зблизилися, вона утворилася в момент, коли на неї геть не чекали.

— Не нервуй, Елізабет, жахливо не буде.
— От звідки ти знаєш? В тебе навіть кришталевої кулі нема!

— З кулями в мене усе гаразд, нехай ти й намагалася позбавити мене їх сьогодні, — пробурчав бос єхидно.

Я закотила очі й вибралася з автівки. Тоні вийшов слідом за мною й відпустив водія. Тобто він справді збирався затриматись тут.

Після дзеркальних й скляних мангеттенських хмарочосів безлика брунатна багатоповерхівка здавалася привидом. Біля дверей на нас не чатував з люб’язною посмішкою ввічливий швейцар, а в холі з підлогою, котра нагадувала шахівницю, пахло не «Діором», а свіжими газетами і каррі. Як у будь-якому іншому звичайному будинку Нью-Йорка або Омахи. В подібний мене запрошували на піжамну вечірку до Кеті Мідл у середній школі — ми об'їдалися піцою й переглядали «Поганих дівчат», — і Черіті мешкає в схожому. А ось від Сільвії я очікувала чогось більш екстравагантного і гламурного. Ну будують же будинки у формі кавалків лайна, вкриті стразами. Втім, я взагалі не певна, що її головне модне лігво не під сонцем Лос-Анджелеса. Я мало розпитувала її про життя, а вона патякала лише про старого друга, і також неохоче ділилася особистим. Це на краще. Принаймні поки я не навчилася приймати Сільвію з її смаком і поглядом на мій стиль.

Помітивши стрілку до пральні, захованої в підвалі, — отже, квартири тут маленькі, теж нічого незвичного, — я підійшла до ліфта, але Соретті зупинив мене й вказав на сходи.

— Нам не настільки високо.
— Вау, ти заговорив. Не проллєш ще трохи світла? — з тимчасовою покірністю йдучи за ним, запитала я. Поки є можливість, треба розв’язати йому язика.

— Навіщо? Ти зараз і так усіх побачиш, — з піднесенням проспівав він — а настрій в нього покращився! — перемахнувши одразу дві сходинки.

1 ... 95 96 97 ... 158
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Покоївка з привілеями, Софі Бріджертон», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Покоївка з привілеями, Софі Бріджертон"