Читати книгу - "Покоївка з привілеями, Софі Бріджертон"

— Ні, аж ніяк!

Тоні похитав головою й вчергове заперечив:

— Ти повинна, Лізбет.

Карі очі випромінювали темну і владну непохитну рішучість. Та чхати я на неї хотіла!

— Що ти бляха сказав?! — я підскочила з місця.

Ось тут нарешті втрутився Великий Джо. Гадки не маю, він захоплено спостерігав за нами як я до цього — за його бурхливими італійськими колотнечами з сином, — чи відволікся на мандри минулим, вивчаючи світлини вже без мене.

— Дарма ти встала, Елізабет.
— Усе гаразд, я себе контролюю, — відмахнулася я. Й збрехала, бо не була аж настільки в цьому певна. Але руки в мене порожні, тож я мало чим загрожувала його сину. — То що ти там белькотів про Сильвію й те, що я щось повинна? — звернулася я до Тоні.

Аж раптом все перед очима перевернулося догори дриґом, а ноги втратили відчуття твердої землі під собою. Ще б пак! Бо вони висіли в повітрі!

— Що ти йдеш зі мною на вечерю.

Й Соретті-молодший, ця нахабна нестерпна тварюка, ляснув мене по дупі, догори якою я й метлялася в нього на плечі.

— А я попереджав, — зітхнув Джованні, коли ми почали віддалятись від нього.

І я намагалась зробити кожен босів крок неймовірно важким, опираючись з усіх сил так, як, мабуть, не опиралась би, стикнувшись з маніяком. Марно! Соретті тримав мене міцно до самої спальні, навіть тоді, коли я ледь не зацідила йому по яйцях. Бісів італійський Термінатор!

Тільки-но мої ноги торкнулись підлоги, я одразу ж накинулась на Тоні.

— Не займай мене більше ніколи!
— Добре, — погодився він. Стривайте, погодився?! Що бляха відбувається?! — Але поїхали зі мною на вечерю до Сильвії.

— Ні!
— Елізабет, мені б дуже цього не хотілося, але це той випадок, коли мені доведеться… — почав він, несхвально хитаючи головою.

— Доведеться що? — урвала його я. — Запхати мене силоміць в автівку?!

Бос з відвертою нудьгою почав вивчати свої нігті. Більше ж нічого цікавого не відбувалося взагалі, еге ж! А подумки він, напевне, підшуковував якийсь м’якший еквівалент своєї відповіді, але подібне неможливо повідомити поблажливо, ще й в нашому випадку, коли він викаблучувався навмисно.

— Ну… так.
— Та як ти смієш! — ні, я ще не втомилась вибухати за сьогодні. В мене немає ліміту на це. — Хто я тобі? Лялька? Заручниця? Зараз ти мені не наймач, а поводишся зі мною, як… як… Рабовласник! — дякую тобі, мамо, за підказку.

Тоні підняв кутик рота й насмішкувато заявив:

— Це в мене шок від тої сцени, що ти влаштувала.
— Ти італієць, — чи принаймні більш-менш прикидаєшся ним. — Хіба ти не звик до сцен?

— Я італієць, — змавпував мене він, — сцени маю влаштовувати я. А тепер перевдягнися, любонько, а я почекаю за дверима, бо ти ж, мабуть, нічого не покажеш…

Смоляний гріховний погляд прогулявся моїм тілом. Згори донизу й назад. Соретті розумів, що роз’ятрить мене ще дужче, і він все одно це зробив. Покидьок!

— Ну чому ж? В мене є для тебе оце, — і я підняла середній палець та ткнула йому під ніс.

Бос порскнув. Не так, ніби з нього перли веселощі. Ні, він порскнув, бо вважав оці мої борюкання й норовливість жалюгідними. А ще це було попередження.

Минула лише якась мить, коли сталеві пальці увіп’ялися в мій зап’ясток.

Тоні натиснув пучкою великого на пульсуючу вену, вищирився, й підніс мою долоню ближче до лиця. З викривленого зарозумілою посмішкою рота виринув язик. Й пройшовся по усе ще відстовбурченому пальцю. В карих очах з мене глузували бісики, поки я задихалася одночасно й від гніву, й від зніяковіння.

— Оцим пальцем ти себе й задовольнятимеш, кицю, бо я справді не торкатимусь тебе, як ти того вимагаєш. Не торкатимусь усюди.

— Таке собі покарання, — наморщила я носа, вдаючи, що це мене геть не зачепило. Я дійсно не вбачала в цьому нічого трагічного. Поки що.

Бос похитав головою, не погоджуючись зі мною.

— Ми однакові, Бессі, подобається це тобі чи ні. Чи це взагалі відкриття для тебе. Неспокушеній кралечці з Омахи хочеться сексу. Дуже. Ти обожнюєш його. Ти створена для нього, — на цих словах його голос охрипнув, поважчав. Й моє тіло миттєво відгукнулося на цю зміну. — І єдина людина, яка здатна дати тобі усе, чого ти так потребуєш, це я. Але ти розізлила мене, любонько, розумієш?

То він злився! Дійсно злився і визнав це. Не прикидався ображеним й розлюченим, а дійсно гнівався на мене. В принципі це легко було передбачити, після душа з мімози…

— Тим, що не пристала на твій «пречудовий» бізнес-план? Ти ж через нього притягнув мене на Стейтен-Айленд, так? Підозрював, що батько підстрахує тебе й твою непостійну гепу? З Мінною він теж тебе підстраховував, тільки інакше? — презирливо форкнула я.

— Мій бізнес-план народився в ту мить, коли ти розповіла мені про таткову пропозицію. А в наступну ти вже вихлюпнула на мене клятий коктейль! За що, га? За те, що я усього лише розсунув межі морально допустимих способів заробітку? О, Лізбет, в цьому немає нічого страшного. Це так само легко, як розсунути ноги. Звісно якщо хотіти цього.

— Пішов ти!
— А ще ти влаштувала безлад, piccina. І я двічі прибирав після тебе.

— Сам винен! — огризнулася я, сіпонувши рукою. Але Тоні тримав мене так, що ледь не тріщали кістки. Він навіть не похитнувся.

А ще він й досі не доніс до мене свою думку, а я постійно заважала йому своїми уїдливими вигуками.

— Тож або я триматиму руки при собі, хоч це й в біса важко. Або ж я зараз зачиню двері, щоб татко нам не заважав. І безжально трахатиму твою червону від моїх долонь дупку, поки ти, заведена аж настільки, що простирадло під тобою буде мокре, благатимеш мене хоча б про одненький оргазм. І не отримаєш жодного. А потім ти, позначена моїми вустами, й зубами, й моїм сім’ям, усе одно вдягнешся, і поїдеш зі мною, голодна й роздратована. Сидітимеш за столом і совгатимешся на стільці, усе ще відчуваючи мої пальці та мій член, і ледь не плакатимеш від безвиході, що на тебе звалилася. Бо я хоч і не Емброуз, та теж можу бути жорстким й невблаганним.