Читати книгу - "Вітер., Черкащенко Дарія"

Занурившись у спогади та свої думки, я не одразу зрозумів, що хлопці йдуть поруч, немов ми на звичайній прогулянці. Я звик, що хлопці із гільдії багато чого розуміли без зайвих пояснень, і тут понадіявся на досвід із минулих завдань. Виявилося даремно. Добре, що ми не встигли надто близько підійти до особняка. Згорнувши в найближчий безлюдний провулок, я зупинився й обурено втупився на хлопців.

- Скажіть мені, будь ласка, у вас взагалі є досвід у стеженні?

Елан і Рін не розуміючи, що трапилось, швидко закліпала очима.

- Є трохи, а що? - насторожився рудий.

- А те, що ви поводитеся нерозумно. Ми ж не на прогулянці, а на завданні, нам не можна світитися разом! - від обурення я трохи підвищив голос.

- Так ми ж просто йшли дивитися будинок? - до Елана, як завжди доходило все довго і з великими труднощами.

- "Просто" ми їли сирники на сніданок, а в людних місцях потрібно бути обережним. Я думав, у вас є досвід.

- Є, - втрутився Рін. - А ти поясни нормально, чого ти раптом так розбушувався?

- Щось не помітно, - фиркнув я. - Невже ви завжди на стеженнях табуном ходили? Якщо так, то дивуюся, як ви із завданнями справлялися.

- Стежили ми по одному, - відповів Елан. Він нарешті збагнув, у чому річ, і почав злитися, за те, що я посмів його вчити та вичитувати. - Але зараз ми ні за ким не стежимо, а йдемо дивитися будинок.

 Після такої відповіді мені захотілося вибухнути нецензурною лайкою, але замість цього я згадав урок Діраса про самоконтроль, підняв очі в небо і про себе швидко порахував до десяти.

- Правильно, - уже спокійно відповідаю я. - Ми дивимося будинок, у якому живе... - я озирнувся, щоб переконатися, що нас ніхто не чує, і, понизивши голос, продовжив: - живе об'єкт стеження. Не можна, щоб нас бачили разом, ні зараз, ні взагалі. Інакше потім наші поодинокі зміни не матимуть жодного сенсу.

- Добре, - скривився Елан, насилу приймаючи мою правоту. - Ну, а як ти тоді пропонуєш нам іти за тобою, адже ми, на відміну від тебе, не знаємо місто так добре.

Я остаточно розчарувався в їхньому досвіді, подумки ставлячи на майбутнє собі замітку.

- Дуже просто - йти в поодинці, губитися в натовпі й узагалі всіляко вдавати, що ми одне одного не знаємо. Але при цьому не втрачати мене з поля зору. Зможете так?

- Зможемо, - процідив крізь зуби Елан.

Рін просто кивнув.

Після невеликого прочищення мізків, хлопці стали поводитися набагато акуратніше. Елан навіть капюшон натягнув, щоб не світити яскравою шевелюрою. Я показав їм будинок із синім дахом, після цього в затишному місті, ми обговорили порядок стеження - Елан зголосився першим, потім я, потім Рін - мінятися домовилися, кожні чотири години.

- Ще потрібен таємний знак, - вніс пропозицію я, після основних вказівок від рудого "командира". - Граф же не буде вічно сидіти в будинку.

- Так, - кивнув Елан. - Для цього випадку можна використовувати моїх големчиків, ми вже так робили кілька разів, непогано виходило. Я створюю земляних крихіток, один із них залишиться, ну, приміром, тут, - він вказав на маленький кущик зів'ялої трави, що ріс у нашому затишному підворітті, - і прикидається камінчиком, а другий буде завжди з тим, хто стежить. Підходите сюди, кажете "я павук" і големчик розкривається вам і розповідає, де знаходиться другий, або ж передає якесь повідомлення. А першого ми передаватимемо один одному, а разом з ним і невеликий звіт про те, що вдалося дізнатися на зміні. Щось більш важливе докладно можна буде вже обговорювати в готелі.   

- Чудово придумано, - відкрито захопився я, заздрячи, що в нас таких помічників не було і доводилося користуватися різними підручними засобами: камінчиками, стрічками, подряпинами на камені або крейдяними написами на паркані, які розуміли лише злодії.