Читати книгу - "Зелений дім"

Ну й що? Тюрма в П’юрі гірша від хліву, — Хосефіно пройшовся по кімнаті, — люди живуть там у грязюці, — сперся на підвіконня, — здихають з голоду, — подивився у вікно, де в слабкому світлі ліхтаря смутно, як уві сні, виднілися коледж Сан-Мігель, церква й ріжкові дерева на площі Меріно, — а дуже гордим, таким як Літума, дають купку лайна замість їжі, і не дай боже, якщо не з’їси; це краще, що його послали до Ліми.

— Навіть не дали з ним попрощатися, — простогнала Боніфація. — Чому мені не повідомили, що його забирають?

А хіба прощання не сумні? Хосефіно підступив до канапи, куди вона щойно сіла; Боніфація гнівно скинула з себе туфлі, її трусило, немов у пропасниці. Та й для Літуми це краще, бо він тільки б засмутився. А вона: де мені взяти гроші, адже квиток туди дуже дорогий, так сказали в агентстві «Емпреса Рогеро». Хосефіно обійняв її за плечі. Що тобі бідолашній робити в Лімі? Ти залишишся тут, у П’юрі, а я про тебе потурбуюся, зроблю так, що ти про все забудеш.

— Це мій чоловік, я повинна їхати, — простогнала Боніфація. — Хай би як там було, але я щодня його відвідуватиму, носитиму йому їжу.

Там у Лімі все інакше, дурна, там в’язням дають добре їсти і поводяться з ними добре. Хосефіно притяг її до себе, хвилину вона опиралася, та невдовзі обм’якла в його обіймах. Хіба Літума не був брутальним? А вона: брехня, — хіба він не отруював тобі життя? — а вона: це неправда, — однак притулилась до нього й знову заплакала. Хосефіно погладив її по голові. Та й зрештою баба з воза, коням легше, Дикунко; ми здихалися його.

— Я погана, але ти ще гірший, — схлипнула Боніфація. — Ми обоє заслужили на кару. І чому ти називаєш мене Дикункою? Ти ж знаєш, що я цього не люблю, бачиш, який ти лихий.

Хосефіно делікатно відсторонив її, підвівся, — ну це вже занадто, адже коли б не я, то ти б здохла з голоду, жила б, як остання жебрачка. Підступившись до вікна, він помацав собі по кишенях, — і ще на додаток до всього оплакуєш при мені поліцейського, — дістав цигарку, закурив, — я теж маю самолюбство, чорт забирай.

— Ти кажеш мені «ти»? — зауважив він раптом, повертаючись до Боніфації. — Раніше ти розмовляла зі мною на «ти» тільки в ліжку, а весь інший час казала «сеньйоре». Дивна ти, Дикунко.

Він підійшов до неї, вона відхилилась, але зрештою дала себе обійняти, і Хосефіно засміявся: що, соромишся? Тобі втовкмачили в голову всілякі дурниці матері з місії? Чому ти звертаєшся до мене на «ти» лише в ліжку?

— Знаю, що це гріх, і все-таки залишаюся з тобою, — схлипнула Боніфація. — Ти про це не думаєш, але бог нас покарає, і мене, і тебе, а це все ти винен.

Яка ти лицемірна, в цьому ти подібна до п’юранок, до всіх жінок; яка ти лицемірна, чоліто; знала ти чи ні, що тієї ночі, коли я привів тебе, ти станеш моєю? А вона: не знала, — кривлячи губи, немов дитина, — я не прийшла б, але мені не було куди дітися. Хосефіно виплюнув цигарку на підлогу, Боніфація, зіщулившись, сиділа біля нього, і Хосефіно міг говорити їй просто на вухо. Але ж тобі сподобалося, будь відвертою, Дикунко, визнай це, лише раз, тихенько, сподобалося тобі чи ні, крихітко?

— Сподобалося, тому що я погана, — прошепотіла вона. — Не питай мене, це гріх, не говори про це.

Тобі краще зі мною, ніж з поліцейським? Поклянися, ніхто не почує, я кохаю тебе. Правда, що тобі було зі мною приємніше? Він цілував її шию, кусав за вухо, а в неї під спідницею тремтіли від напруги стегна, пашіли жаром, — правда, що з поліцейським у ліжку ти ніколи не кричала? І вона глухим голосом: кричала, першого разу, але більше від болю. А правда, що я доводжу тебе до крику, коли тільки захочу? Ти кричиш від насолоди, правда? І вона: замовкни, Хосефіно, бог тебе почує, — а він: я доторкуюся до тебе, і ти стаєш іншою, тому ти й подобаєшся мені, бо ти — вогонь-жінка. Він відпустив її, вона перестала плакати, однак через хвилину знову схлипнула.

— Літума тебе принижував, Дикунко, — сказав Хосефіно, — ти марнувала своє життя з тим поліцейським. Чому ти так за ним побиваєшся?

— Бо він мій чоловік, — сказала Боніфація. — Я повинна їхати до Ліми.

Хосефіно нахилився, підняв недопалок, прикурив. На площі Меріно бігали якісь хлопчаки, один з них видерся на пам’ятник; вікна в будинку отця Гарсії були освітлені. Напевно, ще не так і пізно. А чи знаєш ти, Дикунко, що вчора я заставив свій годинник? Забув про це тобі сказати, геть пам’ять відібрало. З доньєю Сантос усе домовлено, завтра уранці.

— Тепер я вже не хочу, — вигукнула Боніфація. — Не хочу, не піду.

Чвиркнувши недопалком у напрямку площі Меріно, який не долетів навіть до алеї Санчеса Серро, Хосефіно відвернувся від вікна. Боніфація була наїжачена, а він: що з тобою, може, ти хочеш мене вбити своїм поглядом? Але я знаю, що в тебе гарні очі, чого ж ти їх так вибалушила і що це взагалі означає? Боніфація не плакала, вигляд в неї був викличний, голос рішучий: я не хочу, це дитина мого чоловіка. А чим ти годуватимеш дитину твого чоловіка? А що сама їстимеш, доки не народиться дитина твого чоловіка? А що робитиму я з цим байстрюком? Найгірше завжди те, що люди ніколи ні над чим не замислюються, і навіщо тільки їм макітра, яку бог приліпив їм на шию, чорт забирай!

— Буду служницею, — сказала Боніфація. — А потім поїду з дитиною до Ліми.

Служницею? З таким черевом? Отямся, ніхто тебе не візьме, а якщо випадково хтось і візьме, то накаже тобі мити підлогу, і від таких зусиль ти скинеш дитину твого чоловіка або вона народиться мертвою, або потворною, запитай першого-ліпшого лікаря. І Боніфація: нехай дитина помре сама, а я не хочу її вбивати, не хочу, та й по всьому.

Вона почала знову схлипувати, і Хосефіно сів біля неї, обійняв її за плечі. Ти невдячна, це так ти мені віддячуєш? Я поводився з тобою добре, правда чи ні? А чому я взяв тебе до себе? Тому, що кохаю тебе. А чому я тебе годую? Тому, що кохаю тебе, а натомість ти хочеш нагородити мене байстрюком, щоб люди з мене насміхалися? Лайно ти, чоловік — це не блазень. І врешті, як