Читати книгу - "Зелений дім"

яка ніби пливе по землі. Тільки б ніхто не з’явився, тільки б праля швидше пішла, тільки б не увійшов священик, а зараз прудко, бігцем — сонячне світло, паперть, широкі сходи, бруківка, затінений чотирикутник площі. Обійми її, дивись, як вона схиляє голову на твоє плече, погладь її волосся, струси з нього білий пісок, але обережно, бо скоро відчиниться «Північна зірка», і звідти вийде, позіхаючи, Хасінто, з’являться п’юранці й приїжджі, не зволікай. Сміливо поцілуй її і в той час, коли її обличчя зашаріється, — не бійся, ти чудова, кохаю тебе, не плач, — ще раз торкнися губами її щоки, всотуй аромат її м’якої шкіри, подібний до аромату землі, зрошуваної дощем у спекотне літо, і ось, дивись, її знічення вже минає, і вона знову стає спокійною, світиться, як небо, осяяне веселкою. А тоді викради її: так жити ми більше не можемо, ходи зі мною, Тоньїто, я опікуватимусь тобою, догоджатиму тобі, ти будеш зі мною щаслива, спочатку тут, а невдовзі ми виїдемо з П’юри якнайдалі й житимемо, не криючись. Біжи разом з нею, з покрівель ще сиплеться пісок, люди сплять або потягуються в ліжках, але дивись, озирнися на всі боки, подай їй руку, посади в сідло. Не лякай її, говори до неї повільно: міцніше тримайся за мене, ми домчимо за хвилину. І знову — сонце, яке сходить над містом, тепле повітря, спорожнілі вулиці, шалений біг коня, і раптом озирнися, подивись, як вона вчепилася в твою сорочку, як її тіло притискається до твого, як палає її обличчя! Про що вона думає? Швидше скакати? Щоб нас не побачили? Хоче втекти зі мною? Тоньїто, Тоньїто, чи розумієш ти, куди ми їдемо, навіщо ми їдемо, хто ми? А тепер, Ансельмо, переїдь Старий міст і, проминувши Кастілію, де встають надто рано, швидко скачи берегом повз ріжкові дерева. Ось і піски, жени коня з люттю, нехай стає дибки, нехай мчить, нехай підкови молотять пласку спину пустелі, нехай здіймається рятівна хмара піску. Іржання втомленого коня, її рука на твоїх стегнах, смак її волосся, яке, розвіюване вітром, потрапляє тобі до рота. Жени коня далі, вже під’їжджаємо, шмагони його нагайкою і знову вдихни запах цього ранку, запах пилу й безтямного збудження. Увійди якнайтихіше, внеси її, піднімись вузькими сходами до вежки, відчуваючи, як її руки живим намистом обвивають тобі шию. Уривчасте дихання, тривожно розтулений рот, блиск її зубів, і ти: ніхто нас не бачить, усі сплять, заспокойся, Тоньїто. Скажи їй їхні прізвиська: Світлячок, Жабка, Квіточка, Метелик. І додай ще: вони втомлені, бо цілу ніч пили й кохалися, вони не чують нас, нічого не скажуть, а потім я їм усе поясню, вони зрозуміють. Розкажи їй про вежку і про краєвид, змалюй річку, бавовняні поля, сірі обриси далеких гір, відблиск дахів П'юри опівдні, білі будинки Кастілії, безмір пустелі й неба. Скажи їй: я дивитимусь замість тебе, позичу тобі свої очі, все, що маю, твоє, Тоньїто. Нехай вона уявить собі, як розливається річка, як одного грудневого дня з’являються тоненькі водяні змійки, як вони повзуть руслом, як поєднуються і ростуть, і якого вони кольору, — зелено-коричневого, Тоньїто. Нехай вона прислухається до бамкання дзвонів і нехай уявить собі людей, які йдуть натовпом, щоб відсвяткувати повінь, хлопчаків, що бабахкають петардами, жінок, які розкидають оливи й серпантин, нехай уявить собі бузкові шати єпископа, що благословляє стрімкі води. Розкажи їй, як на бульварі Малекон сеньйори стають навколішки, і змалюй їй ярмарок — ятки, намети, кіоски з морозивом, вигуки, назви імена тих щасливих багатіїв, які в’їжджають на конях аж на самісіньку середину річки і стріляють у повітря, а також згадай про гальїнасерців та мангачів, що купаються у самих підштанниках, і про сміливців, які стрибають зі Старого мосту. Скажи їй, що річка плине тепер удень і вночі до Катакаосу, важка й брудна. Поясни їй, хто така Анхеліка Мерседес, що стане її приятелькою, і які смачні страви й солодощі вона їй готуватиме, — твої найулюбленіші, Тоньїто, і ти запиватимеш їх вином, тільки я не хочу, щоб ти впивалась. І не забудь про арфу, — щоночі я гратиму лише для тебе. Шепочи їй на вушко, посади її на коліна, але не силоміць, будь терплячий, легенько погладь, чи краще не треба, лише вдихай її запах і чекай, поки вона сама знайде твої губи. І далі ніжно шепочи їй на вухо, доторкнися до пушку на її руках, немов до струн арфи. Потім зніми з неї легенькі туфельки, і ось перед тобою світлі тендітні п’яти, вигин підйому, тоненькі пальчики, цілуй їх і слухай, як дзвенить у темряві її сріблястий сміх. Усміхнись і ти, — тобі лоскотно? — і цілуй її тонкі кісточки, округлі, тверді коліна. Тоді обережно поклади її на ліжко, повільно, лагідно розстебни блузку, доторкнись до її тіла — воно напружується? Забери руку, доторкнися знову і скажи: я кохаю тебе, я пеститиму тебе, немов дитинку, житиму лише для тебе. Не стискай її, не кусай, обійми легенько, підведи її руку до спідниці, нехай розстібне сама. Скажи їй: я допомагаю тобі, Тоньїто, я знімаю її, моя дівчинко, — і ляж поруч з нею. Скажи їй, що ти відчуваєш, скажи, що її груди — це два кроленятка, поцілуй їх, скажи, що ти кохаєш їх, що ти бачив їх уві сні, що вони з’являлися перед тобою і, дражнячись, підіймалися у вежку, а ти хотів їх спіймати, і вони втікали, але наяву вони прекрасніші й жвавіші. Невиразний напівморок, тріпотіння завіс, туманні обриси предметів і нерухомий блиск її тіла. Раз, другий погладь його, скажи: ось твої коліна, і ось твої стегна, і твої плечі, скажи, що кохаєш її. Пригорни її до себе, — Тоньїто, маленька дитинко, — доторкнися до її ніг, сором’язливо розведи їх, але будь обережний, запопадливий, не натискай, поцілуй її і трохи підведися, знову поцілуй, заспокой її і тим часом відчувай, як твоя рука зволожується, а її тіло піддається й солодко розкривається, відчувай, як частішає її віддих, як кличуть тебе її стегна, і тоді вежка починає хитатися, вертітися, западати поміж гарячими дюнами. Скажи їй: ти моя дружина, не плач, не тулися до мене так, немовби за хвилину помреш, адже ти лише починаєш жити. Тепер розваж її, побався з нею, витри їй щоки, заспівай, заколисай, скажи, щоб спала, — поклади голову на мої груди, як на подушку, Тоньїто, я охоронятиму твій сон.

— Його сьогодні вранці забрали до Ліми, — пробелькотіла Боніфація. — Кажуть, на