Читати книгу - "Куплю тебе, крихітко, Олена Чжу"

Таксі пригальмовує якраз за кілька метрів від неї. Я розраховуюсь та виходжу на вулицю. Погода сьогодні чудова, до речі. Для прогулянок саме те, ось слово честі. Нажаль тільки, що зараз зовсім не до цього.

Анька сьогодні просто королева. Маленька чорна сукня, ідеальна каре, босоніжки на високих підборах, сумочка, що коштує, як уся Поліна Кудрявцева. Але я ні краплі не заздрю, навпаки, рада, що вона в мене є така.

Аня в свою чергу встигає оцінити мою зовнішність, одяг та настрій.

– Непогано, дуже непогано, – резюмує вона. – Ну, давай, спочатку справа, Єгорка не чекатиме.

Я тільки киваю, подруга має рацію.

Ми заходимо до клініки, тут прохолодно, наче за вікном та не вирує літня спека. Тому ми просто сідаємо у холі та очікуємо, коли нас викличуть. Тихенько перемовляємося про усілякі нісенітниці рівно до того моменту, коли з'являється Євгенія Пилипівна.

Вона крокує, стукаючи підборами так, що луна розлітається по приміщенню. Вона бачить нас та привітно усміхається.

– Доброго ранку, дівчино. Поліночко, рада вас бачити.

– Чи можна мене прийняти зараз? – уточнюю я.

Євгенія Пилипівна посміхається та киває:

– Так, звичайно, проходьте.

Десь близько години ми спілкуємось, Євгенія Пилипівна призначає дату операції, серце всередині їкає. Незабаром у нас все буде добре.

Мені дають список нових ліків, всього необхідного для операції, що потрібно придбати для операції. Я киваю і беру його.

– Чи можна провідати Єгора? – обережно питаю я.

– Так, звичайно, Поліночко, йдіть. Він буде радий.

…Варто нам з Анею увійти до палати, як на обличчі Єгора з'являється посмішка:

– Поліно! Поліно! Ула-а-а, ти плийшла!

Знову не вимовляє "р", але зараз я на це не звертаю уваги. Тому що правильністю вимови ми займемося вже після операції.

– Привіт, малеча, – усміхаюся я та міцно обіймаю. – Як ти тут? Я сумувала.

– Я теж, – твердо каже він. – І за тобою також, Аню!

Анька посміхається. Зараз стервоза, що живе в ній, відійшла на задній план, поступившись місцем доброму та жалісливому дівчиськові, яке теж присутнє з народження, але зазвичай мовчить.

Ми сміємося, балакаємо та навіть встигаємо трохи почитати. Але час добігає кінця, тому, ще раз міцно обійнявши його, ми повинні піти.

Перед відходом я підморгую та говорю:

– Єгоре, я тебе скоро познайомлю з однією дуже цікавою людиною.

Єгор замислюється, потім педантично уточнює:

– Вона любить машинки? Ми з нею зможемо грати?

Я тихо сміюся:

– Дуже любить, ви порозумієтеся.

Хлопчики завжди розуміють один одного, байдуже маленькі вони чи ні.

Після відвідування лікарні я почуваюся якоюсь розпатланою, ніби лялька, якою грала маленька відірва, а потім просто кинула на дорогу.

– Подруго, мені щось не подобається твій настрій, – вимовляє Анька, косо дивлячись на мене. – Щось взагалі як у воду опущена.

– Просто лікарня, – мляво відповідаю я. – Я завжди так після того, як приходжу до Єгора. Ну, нічого, скоро все буде гаразд.

– Звичайно, буде, – погоджується вона, хапає мене під руку та затягує до найближчої кав'ярні. – Ходімо пропустимо по коктейльчику, піднімемо настрій. Та поговоримо про своє про дівоче.

Я намагаюся заперечити, але нічого не виходить. Якщо Аня чогось хоче, то вона цього доб'ється незважаючи ні на що. Навіть якщо доведеться мене тягнути на плечі. І не варто дурити, що тендітна худенька брюнетка не здатна на таке. Моя Аня ще той бульдог, чинити опір марно.

Ми опиняємося в кафе… Ні, це справжнісінький бар. Спочатку я упираюся, але потім погоджуюсь, що від одного легкого коктейлю ніхто не постраждає. Аня вибирає щось із лавандою та журавлиною: бузкове, як туман у квадратній склянці з великим кубиком льоду. Я ж беру ананасовий коктейль у витонченому фігурному келиху. На смак просто чудово, дуже м'яко та солодко, саме те, що потрібно для підняття настрою.

Деякий час ми говоримо про нісенітницю. Але потім переходимо на Даміра.

– Ну, і як він? – цікавиться Анька та підморгує.

Я заливаюся рум'янцем, дихати стає не так просто. Так, він…

– Просто приголомшливий, – видихаю, досить щурячись.

Анька плескає мене по спині зовсім не жіночим жестом.

– Я щаслива за тебе, Полінко. Нарешті нормальний мужик.

– Загалом нормальний, – погоджується хтось поруч.

Я ледве не підстрибую та повертаюсь праворуч, звідки пролунав голос. І втрачаю здібність говорити, коли бачу поруч Ірен зі склянкою мохіто. Вигляд у колишньої Даміра, м'яко кажучи, не дуже. Кола під очима, блідість, волосся хоч й причесане, але якось дуже просто для такої зухвалої кішки та стерви, якою вона є.

Одяг… блякла зелена сукня, ніякого натяку на червону розкіш.

– Не дивись на мене так, лялечка, – вимовляє вона, дивлячись у свою склянку. – Не з'їм тебе. І полювати на тебе також не збираюся. Подумала і зрозуміла, що немає сенсу ганятися за минулим. Дамір такий... він, якщо що вибрав, то вже не відступитись. Тому якщо вирішив, то нехай так і буде.

Вона салютує склянкою.

– За взаєморозуміння!

Мені робиться трохи ніяково. Анька гмикає:

– Сподіваюся, ви зможете порозумітися з Полею.

Ірен задумливо дивиться на мене. Ще оцінює з ніг до голови, але не думає, як придушити в сусідній підворітті.

– Думаю, можна спробувати.

Як не дивно, після повторних коктейлів напруга спадає, спілкування набирає обертів. У якийсь момент ми навіть починаємо сміятися з типово жіночих штучків.

Ще через деякий час я відчуваю, що треба відвідати кімнату для дівчаток, про що повідомляю Ірен і Ані. Вислизнувши з-за барної стійки, прямую у бік вбиральні. Там немає ніякого, тому можна зробити потрібне і ще підфарбувати губи. Від алкоголю у голові трохи все як у тумані.

– Чоловіки – істоти загадкові, – звучить поруч голос Ірен.

Трохи здригаюсь та повертаю голову. Вона теж стоїть біля дзеркала. Коли це встигла?