Читати книгу - "На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз"

гірські люди та полонинські коні. Вдихали на повні груди солоне морське повітря. Дивилися на всі боки. Бачили безмежні, урожайні степи, здатні прогодувати незліченні маси люду. Бачили затоки з білого блискучого каменя з чудесними деревами, з такими товстими стовбурами, яких навіть у пущах не було. І виноград, що вився поруч по скелях, зелені острови з чародійними садами, які саме сонечко там виплекало. І тоді вони почули: не з-під землі, а здалеку зі сходу сонця, дзвін із-за моря. Били рахманські дзвони, линули потужним гуркотом через море, а потім розсипалися в ясні пісеньки дзвіночків. Леґіні познімали капелюхи. Благословили ту мить, коли їх упізнала і привітала свята заморська Верховина. Дякували святим небесним за той знак.

Тоді Довбуш видерся на Громовій Хмарці на вершечок скелі, що висів у повітрі над хвилями, до якого вела тільки вузька кам’яна шийка. Камінці, що осипалися з-під копит коня, падали у прірву просто до затоки.

Ось такий є переказ на честь молоденького Довбуш. Коли Довбуш дивився на далекі скелі, коли поглянув на Скелю-Диво, на Скелю-Монаха, на Скелі-Сироти, притихлі у колисці хвиль, коли дивився на криваве сонце, що сідало над степами, коли окинув оком і серцем степи, ніби завеликі для людського роду, коли знову подивився на білі й зелені острови – отоді, звіряючись Громовій Хмарці, простягаючи руки до сонця, серед гуркоту хвиль, заспівав він цю пісню, останню заповідь Довбуша, уламки якої збереглися донині.

Ой, коню, коню, Хмарко Громова,

Земля перед нами відкрита – нова! –

І земля – нова, і світ великий,

Там нема люду, нема владики.

Там блисни, Хмарко! Гримни копитом!

Неси мене з мечем і з ясним щитом.

Там царем буду, царів намножу,

Люду розплоджу, як злоте збіжжя.

Замки збудую – і злоті вежі,

Степи впокорю – міста розсію,

Храм зі скал зведу, Божа Дитино!

Щастя розіллю, як святе вино.

* * *

Він уже повертався з походу, прямуючи до Дністра, марно шукаючи його у спаленому, звуглілому через пожежі, чорному безжальному степу, марно виглядаючи без упину на ясному небосхилі хоча б тіні рідної Верховини. Тоді та вогненна спека сонця й пожежі, забиваючи подих і обпікаючи стопи, огорнула хлопців та їхніх коней. У спаленому степу – ані сліду води, ані сліду бодай калюжки. Незнана людям і тваринам із Чорногори спрага, якої вони навіть не могли уявити, росла в них, росла, роздираючи голови і груди. Попадали всі верховинські коні, звиклі до щедрих джерел і до крижаної води. Орли почали наближатися і знижуватися, сідали, щоб зазирнути в кінські очі, замучені, згаслі далеко від полонин. Лише Громова Хмарка не піддавалася. Але вже й люди знесилювались. Першим почав хитатися найстарший за віком Ясєк Сук. А за ним невтомний, грізний Джемиґа. Марно товариші брали їх на коня. Спечені уста кусали власні руки, ссали власну кров. Аж врешті спустили дух. Згас Джемиґа і згинув мазурський хлоп Ясєк Сук, залишивши дітей сиротами. Пошепки благав пана Довбуша, аби той пам’ятав про його діточок. І Михайла не впізнали рідні степи, поглинули і його. І далі спека та спрага грали, як вогняна піч, гуділи пекельним дзвоном, наче тут світило не те саме Боже сонечко, що на Верховині, а якесь інше, драконівське сонце.

Довбуш не покинув тіла товаришів на поживу степовим птахам. З останніх сил разом з Іванком відганяли птахів, а вночі копали ями, ховали тіла та насипали могили. Славили нічку Божу, променисту, але темну, лагідну матінку степову, заспокійливу, як добра смерть.

Сендогурський ледве волочив ноги, став схожим на зчорнілий будяк, але завжди щось оповідав, говорив, жартував. І так їх потішав. Сказав тоді сам Довбуш, що вартий хвали рід лицарський, якщо навіть це одне у ньому є: самій смерті в очі сміється. Загинув Сендогурський, перш ніж добралися до Дністра.

Тільки двоє бідарських синочків, Довбуш та Рахівський, витримали й ці біди. І з ними Громова Хмарка, панський кінь східної крові, витримав вогонь сонячної потвори і перебрів через чорну обвуглену пустелю.

Коли нарешті долинув до них далекий шум дністровської хвилі, заплакали висохлі зіниці. Плачем вітали сестринські хвилі. Гучно заіржала Громова Хмарка. Коли люди та кінь допалися до води, полягали на воду, хлебтали її, поглинали, булькаючи і смакуючи, хлюпалися в рідній стихії. Закарбували собі в пам’яті, які ж щасливі, повні ласки Божої ті гірські потоки, що розчиняються сонячним літнім полуднем у хвилях Черемошу, коли змішується вода з водою, хвиля з хвилею. Молилися до неї, славили її, воду-водичку, найстаршу царичку – святу Йорданичку – словом і вдячним вітанням. Потім уже побачили блідо-сині тіні гір на заході. Відпочивали у дністровських ярах. Струшували з ніг гарячий чорний степовий попіл, з душі – вогнисте дихання смерті.

Гей! Жвавий був Довбуш. Невтомний і бистрий, як вода. Молодість била з нього, наче джерело. Ще над Дністром плакав, мов дитина, за товаришами, скаржився та нарікав. Весь час йому ввижалися Сукові діточки, простягали до нього рученята. Та ось ступив ногою на верховинську землю! Ось прийшов на слобідське урочище, на першу свою рідну полонинку – Ватарик! Ось побачив звідти верхів’я Чорногори, вкриті пластами снігу! Розглядався то на схід сонця до степів та долин, то до Чорногори, з’єднуючи їх поглядом. І вже знову був готовий кресати нові загони громовим топором, зібрати весь народ, скочити на грізні степи, скорити їх, підстелити під ноги людям. Плинули свіжі подуви вітру від верхів та медові запахи лук. А він на радощах стискав в обіймах Іванка, обнімав коня і співав, аж вигравали гірські луни: «Ой коню, коню, Хмарко Громова, земля перед нами відкрита – нова!»

Прямуючи далі до гір, побачили вони на розлогій полонині Рокиті, як при ватрі танцювали пастухи й опришки, як забавлялися і крутили дівчатами в танці. Веселилися скрипки, цимбали й сопілки. І в супроводі вітру грали флояри. А кози спостерігали з цікавістю, притупували ніжками, ніби щось із того розуміли.

Довбуш і Рахівський з укриття радісно дивилися на побратимів. Рахівський сказав Довбушеві:

– Дивися добре, пане ватажку. Запам’ятай це собі, якщо хочеш відкривати нові землі, людом засівати степи й закладати держави: нема народу, який би так радів життю, як цей. Отак собі живуть, ні для кого, для світу. Наче птахи у побратимстві з вітрами, з хмарами, з пущами. Ти ще той скарб додав їм, таку свободу їм подарував, що прогнав панів, що ніхто їм голову не морочить, ніхто цієї радості не каламутить – допоки