Читати книгу - "Між орлами і півмісяцем"

Збиралися в путь недовго. Спершу подалися до козацького помежного і заможного полковника, з яким Сірко знався ще з-під Берестечка, Наума Дороша в Стародуб. Домчали туди при помірній погоді вигуляними кіньми швидко і без особливих пригод, по путі побувавши в кільканадцяти сотнях і ратушах та війтівствах. Зустріли їх у полку та господі полковника по-родинному. З перших же годин велися бесіди обоямо цікаві й відверті.

— Ти, воєводо, не щади мене, ревізуй у мене все, що бачиш, і інструктожсько, і візитово та люстрово,— просив господар при відвідуванні залог, сотенних осідків і порядків у полку.— Чей же, тридцять три сотні під моєю рукою врядовних, а ще ж скільки самоврядних, охочекомонних! Є коло чого мені, літньому, і прогавити щось, і недогледіти чи й збайдужіти недобачністю. Я тут у пана Богдана-Зиновія і вуха, і очі, а тямку та хитрості його Бог не дав, та й варюся у власній сукровиці, до пуття не відаючи, як те самоврядування скеровувати, коли від гетьмана йдуть універсали, а від царя пожалування і не так мені, як дружині моїй. І відмовлятися не можна, і брати небезпечно. А в додаток мене тут так обплутують чутками-відами, що я сам себе часом не пізнаю, як почую.

Полювали з луками і сулицями, згадували, сперечалися й домагалися доказів. Пожилий, опасистий і отяжілий господар був прихильником Хмельницького, а найпаче його універсалів, хоч і мав щось на умі своє. Сіркові він подобався освіченістю і гостинністю, самокритикою та глузом із себе.

— Знову ж таки, скажу,— повторяв Дорош,— як Бог не дав кебети, то воно й вчинилося по-дурному. А про гетьмана ти поміняй думку, бо тяжке ми ярмо навалили на нього. Чей же, він став, вважай, у нас Лютером, завжденно-озвичаєно переорієнтувавши і скерувавши духовників від уніатства до єдиноправослав'я. А це не на грош сироватки! — піднімав господар пальця догори.— Тут, брат, треба та треба тямку!..— додав згодом зумисне, щоб загострити увагу.— Помежжя? Рубежі? Креси? Покордоння із московитами?!— явно здивувало його Сіркове питання.— Поки оговорених укладом чи яким трактатом немає, бо ми є загатою для московитів і від литвинів, і від ногаїв, то де осіли і живуть черкаси наші, там і помежжя їхні! А хіба що?.. Ми, брат, спасіння московитам, бо немає літа, щоб ногаї й татари два, три, а то й п'ять разів не напали в людоловстві. Зима, та ще отака сніжна, як ця, нам полегша та спасіння. Єдиновірство?.. Мабуть, і щастя, й нещастя разом, та що зробимо? На Бога надійся, а свій розум май,— ухилявся Дорош від прямої відповіді Сіркові.— Згадую зиму по Кумейківській виправі, як і Гуня, і Скидан, і ти ото віддалилися, а гетьмана Павлюка ляхи підступно схопили і стратили, то снігу також було не менше, ніж тепер, але ж і морози були лютіші, і зо дві тисячі ляхів тоді померзло,— поміняв він розмову.

За тиждень Сіркових гостювань і люстрових та візитових оглядів, які, крім всього, супроводжувалися розповідями Наума Дороша про військові справунки, про «Обід та вечерю духовні» Симеона Полоцького-Ситніановича, «Книгу про віру єдину та єдність» Захарія Копистенського з Перемишля, про свейську королеву Христину і султаншу Турхан-Валіде, яка багато чим різниться від покійної Насті-Роксолани Сулейманової, про Марусю Богуславку та іншу всячину, вони спорожнили не один череп'яний овізерункований куманець-плескач і обміркували тутейше і тамтейше. Сіркові сподобався полковник Наум Дорош, як і ладунок у його незчисленних урядових і доброхітних сотнях. Та особливо припав до душі, просто причарував його молодий Дорошів канцелярист-скриб, і обозний та посильний бунчужний в одній іпостасі Михай Миклошевський. Дотепний, спритний, тямущий і доладний, він фактично був у Стародубщині наказним гетьманичем і отаманом. Правою і лівою рукою, бо знав набагато більше за свого патрона-опікуна. В розмови встрявав лише при посиланні Дороша на нього, пив лише пригублюючись, для годиться, їв також ніби куштуючи.

Не дуже говіркий, хоч і гостинний, гетьманич-отаман одного разу таки дивно розговорився в застіллі.

— Ця ваша залога, пане Науме, рівна доброму заполкові чи й двом, а чомусь не ділиться, скажімо, з ніжинсько-сіверським полковником Богуном-Борсуком,— докірливо поцікавився він у господаря.— І ще, даруйте, дивуюсь: довірена ви і станова особа у гетьмана, а сидите на задвірках? Чи, може, і ви потрапили в неласку Хмелеву, як і пан Сірко?

— Ні, в немилість, слава Богу, на старості, як відаєш, я не потрапив, а навпаки, тут моє перебування не менше важить, ніж у Чигирині, бо, посуди сам, помежжя ж тут наше! Маємо, пане Михаю, до чинення чимало всілякого, буду цього разу відвертим, межового клопоту із воєводою Мещерським, що тепер обрав собі осідок у Дебрянську,— говорив він більше Сіркові,— зайнявши нахрапом мою сотню і сотенне містечко там. А щодо Борсука-Богуна, то і його полк, коли врахувати доброхітців, не менший, коли не такий же,— чогось недоговорював Дорош більше гостеві.— А так, не менший, але то ж необхідність і потреба, бо звідти рукою подати і до ординців, і до самоврядних ханств, що також, як і ми, по-вовчому в ліс дивляться. Одна, як мовить воєвода Мещери, дорога і йому, і мені. Отож гетьман Хмель і тримає мене на оцім кресі напохваті, справую тут і з огулом, і з кожним осібно за гетьмана з паном Михаєм ось,— апелював Дорош до Сірка. Воно, правда, не легше і Григору Лісницькому в Миргороді, Петрові Забілі в Борзні чи тим, що десь аж у Пінську, Левенцеві Потапові в Полтаві та ще з отим мордирним Семеном Горбанем, ратушним війтом, що пише кляузи гетьманові, а цареві на гетьмана, Кіндратові Бурляєві та Саві Криницькому в Гадячі чи й іншим на волостях. Дістається, кажу, всім нам. Але я тут натимчас, до Явдохи, маю призначення-номінацію за гетьмановим віцем у Прилуки, а над цими залогами лишиться пан Михай,— вказав Дорош на Миклашевського.— У нас тут справді не полк, а цілих три, як бачив. Іменуємося так по волі гетьмана.

Говорили про приїзд