Читати книгу - "Між орлами і півмісяцем"

по Колядках, по молебні в храмі, по Щедрівках та Йорданних святах Софію знову захолодило на цурку, замкнуло, і ходила вона, як досі, непідступною, аж Сіркові боляче було бачити її, колючу. Якось допросився її прийти, і, як здалося йому, вона пом'якшилася і навіть зніжніла в постелі, хоч і говорила невпопад: він про Хому, а вона про Ярему. Та під ранок, як бракло в неї, видно, сили, вона мінялася до невпізнання, спантеличуючи геть мужа.

— Пощо ти призначив у неслушний час мій прихід у твоє ліжко?! — докорила злобиво.— Спішиш, як гарячу напившись,— раптом злізла із ліжка, сопучи, одягла сорочку і, скільки Сірко не просив її побути ще коло нього, не послухала, після того вона вже не мінялася, якось сказавши ніби мимохіть:

— В тяжі я, муже мій! Помогли мені зачатися від тебе свята Богородиця моя і апостоли!..

Софія, як зрозумів Сірко, тяготилася його присутністю в хаті і обійсті, бо не могла «диспонувати надзорно і керовно» при ньому, як їй баглося. Його умовляння і поблажливість тільки дратували її та підсилювали в ній хворобу. Все частіше він бачив у хаті якихось ворожбитів, шептіїв, зільників і шарлатанів і врешті просто не знав, як себе поводити. Відвідала Софію запрошена, як неабияка знахарка, і Дана, відмовившись від плати до того часу, поки не вилікує хвору, хоч Софія й наполягала. Дана й порадила Сіркові не говорити з жоною чи поїхати кудись натимчас із дому.

Те все мучило Сірка, гнітила його і відірваність від світу, і він почав їздити в Мерефу, у Валки і Зміїв та інші околишні хутори, села й містечка, де були шляхи, а на них — корчми-ромодани з новинами й чутками зі світу, без яких він, нудячись, не міг жити...

У Змієві він і зустрівся з недавніми ясирниками, а теперішніми війтами-ратушцями, і сотниками Ярошем Храпом та Титом Ярмашем, що минулої весни коштами міщан і хуторян були викуплені із ординського ясиру. Зблизився Сірко з ними у зміївській корчмі, куди він з Валків приїхав удруге вже.

— ...Чулись ми про твій минулий, мосьпане отамане, заїзд у наш ромодан і, правду мовлячи, здивувалися, що твоя милість не навідала нас. Тит Ярмаш я, наказний сполечний війта і сотник у Змієві,— ознайомився Сіркові непоказний козак, приблизно його віку, з мідною начищеною сергою у вусі, із щуплою статурою і осивленим оселедцем.— А це ось побратим мій давній, Ярош Храп, наказний війт і сотник при валківській ратуші,— показав він Сіркові на сусіду, що всідався на лавиці поряд зі своїм компанійцем.

Сірко мовчки, спостережливо і роздумливо вислухав Тита, відповівши уклоном голови на привітання, замовив ще три гальби браги і дав зрозуміти війтам і сотникам, що він їх слухає...

— Не хочемо бути надокучливими, мосьпане і лицарю Іване,— заговорив, не пишно подякувавши за гостину, Тит Ярмаш,— але знаємо тебе ще з ясиру як порятовника бідних гуртобранців, рівного в брані лише, може, із Богуном. Шайтаном іменують тебе ординці,— відпили гості неквапом браги і покуштували наїдків.— І тепер чекають від тебе порятунку кількасот наших односельців у підземеллях Кара-Кермена караван-євменського Менглі-бея, коли я був проданий Калиновським по Красній фортеці. Ждуть тебе, чесний звитяжцю, яко Бога, в Кизи-Кермені, Джан-Кермені, Єлям-Кермені, по всій Ханщині, як і там, де побував мій побратим,— вказав поглядом Тит Ярмаш на Яроша Храпа.

— А так, пане отамане,— процідив той,— ждуть нещасні твого рятунку!..— повторив із притиском той.

— Не на багатьох наших чільців така надія є, як на тебе! Щоправда, ти, чувати, стомився і тілом, і душею, відійшов від поспольства, та йому з того не легше,— мов сіяв через сито слова схованого докору Ярош Храп.

Говорили про різне, довго і багато. Війти-сотники все зводили до того, що настійно треба шикувати і гуртувати по слобідських землях сотні із викітчан, створювати сполечні і рольні задруги-спілки, особливо військові, щоб ними допомагати відбивачам від Польщі і наскочників-ногаїв, приводячи до звичаю і сув'язі самоврядування та власну моць на прийдешнє. Вони не осуджували гетьмана Богдана-Зиновія, але тільки тому, що вважали Сірка його сподвижцем і прибічником. В розмові обидва кілька разів повторили, як про невідкладну справу, про необхідність посилення тутешніх сотень навіть каліками, що можуть тримати зброю, і жіноцтвом, об'єднання їх у полки і полкові міста та осередки, згідно з універсалами...

Питання — «квестії», якими жили війти-сотники, були дійсно слушні і наспілі і стосовно звільнення ясирників із отих Кара-, Низи, Джан-, Єлям-, Керменів, і деінде, як і оті посилення козацьких сотень в містах, селах та навіть хуторах Слобожанщини, але, щоб до них прилучати і аж жіноцтво, то в тому він, Сірко, не бачив резону. Подякувавши сотникам за щирість, розплатившись із корчмарем за випите й з'їдене, Сірко пообіцяв подумати про все сказане та, може, навідатись до побратимів ще раз.

Нарешті новоприятелі приязно попрощалися, і він поїхав додому з почуттям надійності в дружбі.

«Є сенс у їхньому розумуванні-намислі,— думав він, несучись дорогою до Мерефи по морозцю.— Кращі вони, ніж я думав, а головне — живуть болючими долями краю і люду свого. Не те що я оце,— докорив собі.— Треба-таки віддати хлопців Собеському у вишкіл,— пригадавши знову загадкового листа, перескочив Сірко подумки.— І від отих навколінних молінь перед іконами їх вивільню, і опанують там ієзуїтство, без чого нам не відірватися від Польщі,— шукав виправдання.— А потім і на Січ візьму їх,— в'язалися в голові долі Петра і Романа.— З дівчатами,— назвав він уперше так доньок,— вирішимо потім, та й не можна їх відривати від хворої Софії,— закололо в серці.— А що затяжіла, може, то слава Богу! Маля її забавить і відверне від храмів, отців, ченців та єлейниць отих. Може, сина народить, то ще краще!.. А так, слава Богу!.. Треба-таки, як слушно радять оці приятелі, мені пізнати бодай когось із отаманів і наказних сполечних сотників-війтів,— мізкував, підкидаючись у кульбаці, Сірко.—