Читати книгу - "Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу"

У 1988 році Белла Куркова, журналістка молодіжного відділу Ленінградського телебачення, та четверо її колег — В’ячеслав Коновалов, Віктор Правдюк, Клара Фатова та Наталя Сєрова — зустрілися в ресторані «Кавказ», щоб обговорити ідею нової програми, в якій репортажі поєднувались би з мистецькими оглядами. Журналісти роками потерпали від жорсткої ідеологічної цензури. Проте звільнення політичних в’язнів дало їм підстави сподіватися на те, що вони стануть свідками початку нової доби. Отож вони домовилися спробувати створити нову програму й назвати її «П’яте колесо».

Сєрова та Фатова почали зйомки, користуючись вільною технікою з небагатих ресурсів студії. Перша програма була присвячена художнику Павлу Філонову, представнику російського авангарду, який відмовився пристосовуватися до вимог соц-реалізму. Друга була тригодинною сатиричною виставою, що складалася з записів виступів Аркадія Райкіна. На тлі цілковитої ортодоксальності решти телепрограм обидві ті передачи стали сенсацією. Студію завалили вітальними листами та телеграмами, і це стало початком злету «П’ятого колеса».

У «П’ятому колесі» почали обговорювати художників-авангардистів, включно з Малевичем і Кандинським, заборонених поетів — Мандельштама, Пастернака, Ахматову та Бродського, а також бардів — Олександра Галича, Юлія Кима та Олександра Городницького. Незабаром уже майже весь Ленінград і багато хто в Москві не спали до пізньої ночі, дивлячись «П’яте колесо».

У травні 1988 року, з початком справжньої антисталінської кампанії, колектив «П’ятого колеса» запросив жертв сталінських репресій та їхніх родичів прийти до телецентру на вулиці Чапигіна і розповісти свої історії. Ця зустріч відбулася 14 травня. О 10-й годині ранку вулиця була заповнена тисячами людей із документами та світлинами. Всередині телецентру Сєрова теж побачила безліч людей на кожному поверсі — вони намагалися дізнатися про долю свої батьків, дідусів і бабусь або принаймні про час і місце їхньої смерті. Це стовпище тривало до пізньої ночі. Всі плакали. Коли Сєрова з оператором проходили крізь натовп і люди один за одним розповідали про обставини арешту своїх близьких, найболісніше було бачити, що чимало з них через 50 років після зникнення вночі свого родича все ще плекали надію на те, що десь на теренах СРСР він усе ще може бути живим.

У 1987 році Марина Філатова, яка викладала науковий комунізм в Інституті нафти та газу, під час відпустки працювала над дисертацією в МДУ, коли в пресі почали публікувати листи від читачів і вперше — результати опитувань громадської думки, які продемонстрували незадоволення трудящих. Філатова завжди вчила своїх студентів, що СРСР — країна робітників, але тепер, після оприлюднення даних соцопитувань, вона почала замислюватися, як добре вона знає робітничий клас насправді. Невдовзі вона отримала запрошення взяти участь в одному із таких опитувань, організованому факультетом соціології МДУ, та із цікавості погодилася.

Одного літнього дня 1987 року в місті Іваново Філатова підійшла до групи робітників, які зібрались у вагончику, де зазвичай обідали, й роздала їм анкети. Робітники із замурзаними обличчями, які рясно пітніли у вагончику, де крізь брудні вікна пекло сонце, дивилися на Філатову водночас із досадою та цікавістю. Вона пояснила, що Міністерство будівництва хоче знати, що змінилося за перші два роки перебудови. «Можете не поспішати, — сказала Філатова, — а якщо захочете щось додати, напишіть наприкінці, там є місце». Інші робітники вже поверталися на будівельний майданчик після своєї 45-хвилинної обідньої перерви, й підйомні крани знову починали працювати над спорудженням майбутнього металообробного заводу. Проте всередині задушливого вагончика чоловіки сиділи нерухомо.

«Я нічого не писатиму», — сказав один із них.

«Чому?» — спитала Філатова.

«Ви справді вважаєте, що Ваші анкети щось змінять?»

Філатова відповіла, що зміни будуть. Той факт, що Міністерство відрядило її провести опитування, свідчить про те, що до думки робітників тепер ставляться по-новому. Втім, робітники на це не зреагували, й жоден із них не поворухнувся, щоби заповнити анкету.

Врешті-решт у справу втрутився головний інженер. Він звинуватив робітників у спробі залякати Філатову і заявив, що ніхто не піде з вагончика, доки анкети не будуть заповнені. Це спрацювало — робітники заповнили бланки й повернулися до роботи.

Та сама сцена повторювалася скрізь. В Орлі, на будівельному майданчику майбутнього цукрового заводу, Філатова сказала робітникам, що відповіді на запитання анкети допоможуть Міністерству покращити умови їхнього життя, і все ж таки вони погодилися зробити це лише під тиском начальства. Так само було і на іншому будмайданчику, в Курську.

Філатова роками вчила студентів, що в Радянському Союзі засоби виробництва належать усім. Але робітники, яких вона опитувала, вочевидь так не думали. Її сумніви стали ще глибшими, коли в програмі «П’яте колесо» стали показувати свідчення людей, які пережили звірства сталінської доби. Філатова була зворушена історіями людей, які могли жити буквально поруч із нею.

У 1987–1988 роках життя Філатової набуло іншого сенсу. Змушена впродовж дня писати свою дисертацію із традиційної теми, вечорами вона стала відвідувати спецфонд Інституту наукової інформації, де зберігалися книжки, заборонені в СРСР, але цілком доступні на Заході. Цим фондом могли користуватися лише викладачі ідеологічних предметів, які вважалися політично надійними, тож Філатова почала читати книжки про демократичне суспільство та твори Вебера і Макіавеллі.

Філатова виховувалася на ідеї, що в політиці цілі виправдовують засоби, але тепер почала думати, що все не так просто. Якщо кінцева мета системи — добробут людини, засоби, які застосовує система, не можуть бути аморальними. Проте якщо мета системи — сприяти інтересам конкретного класу, то ці засоби майже автоматично стають аморальними, бо, за логікою, утискають представників решти класів. І тут виникало інше запитання: якщо комунізм не є науковим, то яким він є? Ненауковим?

У МДУ, де Філатова теж читала лекції з наукового комунізму, водночас працюючи над дисертацією, студенти тупотіли ногами, коли починалася лекція, а дехто просто сидів і читав газети. До декана надходило багато листів із проханням скасувати цей предмет, бо він не відповідає дійсності.

У грудні Філатова завершила свою дисертацію, присвячену економічним стосунками між Радянським Союзом і країнами РЕВ (Ради економічної взаємодопомоги). У січні 1989 року вона повернулася до Інституту нафти та газу, де студенти виявилися не менш бунтівними, ніж у МДУ. Філатова прийшла на засідання факультету й у присутності п’ятнадцяти викладачів оголосила, що відмовляється надалі викладати науковий комунізм, і додала, що від цього часу викладатиме