Читати книгу - "Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури"

href="ch2-897.xhtml#id1149">[897]. Тому Хвильовий, представляючи розщеплене українське покоління у постмодерністській ситуації, коли несвідомі сини-романтики фанатично «каструють» своїх батьків, прозріває генераційну синівську неспроможність перевести свідому Україну на новий виток розвитку. Таке відчуття безсилля покоління виросло з меланхолійного комплексу, здобутого не лише століттями колоніалізму, але й на основі поглинання чужорідного світогляду відповідно до несвідомого материнського комплексу, про який попереджав О. Вайнінгер націю, в якої активізований фемінний елемент. Саме цей несвідомий материнський інстинкт, через який поглиналося все без розбору, спричинить мазохістське підкорення у російсько-більшовицькій імперії. Психологічно цю мазохістську позицію демонструє романтичний суб’єкт «Я (Романтики)», що тільки називається суб’єктом, а насправді прямує до об’єктності: «Я пориваюся схопити маузер й тут же прикінчити з доктором, але я раптом почуваю себе жалким, нікчемним і пізнаю, що від мене відходять рештки волі. Я сідаю на канапу й жалібно, як побитий пес, дивлюся на Тагабата»[898]. Тобто внутріпсихологічна позиція морального мазохіста створює психічну перешкоду для вбивства, а в ситуації втраченої духовної мужності як незалежної стійкої позиції веде до підкорення маскулінному злочинному суб’єкту.

Інтерпретуючи незрілі форми об’єднання, Е. Фромм називав їх симбіотичним зв’язком, біологічним прообразом якого є зв’язок матері із зародком в її лоні[899]. Пасивною формою інфантильного зв’язку можна вважати колоніальний мазохізм: мазохістська особистість позбавляється самотності і відчуження через підкорення іншій особистості, через що сила того, кому вона підкоряється, неймовірно перебільшується (суб’єкт — все, об’єкт — ніщо); відповідно активною формою такого зв’язку є імперський садомазохізм, тобто уникнення самотності досягається через підкорення іншого об’єкта, прагнення зробити його частиною свого цілого: імперський суб’єкт набирається сили, поглинаючи іншого, який йому поклоняється. Однак садомазохістський імперський суб’єкт у такому об’єднанні не менш залежний і невільний, ніж мазохістсько-колоніальний, адже в обох випадках йдеться про злиття без цілісності. Саме постмодерністський садомазохістський симбіоз, коли російсько-українське постає після модернізації імперсько-колоніального на основі більшовицького садизму, втілюють стосунки бандита доктора Тагабата і морального мазохіста Андрюші, що має стати бандитом.

Національна ситуація у першій третині XX ст. мала таку психологіку: на порубіжжі у процесі модернізації сформувалося державницьке бажання, але під впливом динамічної більшовицької революції відбулося розхитування його. Прив’язаність до традиційного материнського об’єкта виявилася у модерного синівського покоління не стійкою, оскільки він викликав відразу своєю старомодною безвольністю, зумовленою відсутністю батьківського начала. У зв’язку з цим лібідо було повернено з материнського об’єкта на синівське Я (модерністський індивідуалізм), що спричинило не нарощування волі, а нарцистичне самолюбування — звідси символічна назва новели Хвильового «Я (Романтика)». Однак романтичний український син має велику потребу переносити своє лібідо на материнський об’єкт. Модернізована імперська психополітика, експериментуючи над цим недостатньо свідомим і недостатньо вольовим національним суб’єктом, спонукає до перенесення романтичного національного лібідо на інший об’єкт — «загірну комуну».

Щоб зрозуміти меланхолійну психотичність, необхідно врахувати сам конфлікт при меланхолії, що відсилає до загальнонаціонального конфлікту етичної консервативної традиційності і динамічної модерності (невипадково релігійна мати як об’єкт традиційного романтизму змагається у душі національного суб’єкта з постмодерністською загірною даллю, що випливає з психотичної міфологізацїї). Національному меланхолійному суб’єктові притаманні сильна фіксація на улюбленому об’єкті (Україні) і водночас як протилежність їй — недостатня прив’язаність до цього застарілого об’єкта. Однак неспроможність створити нову символічну Україну (через відсутність достатньої творчої світоглядної потуги!) підводить психологію модерніста до радикального розриву з нею, а далі — до самолюбування. Тобто на стадії індивідуалістичного модернізму психологія патріотизму (відносини Я з материнським об’єктом) змоделювалася на основі самозакоханості, що свідчило про модерністську психологіку сина-меланхоліка, коли нарцистичне ототожнення себе з об’єктом витіснило прив’язаність до цього об’єкта[900]. Тобто саме Я проголошувалося самодостатньою Україною. «Подібна заміна любові до об’єкта ототожненням, — за твердженням Фройда, — характеризує досить істотний механізм у захворюваннях, пов’язаних із самолюбуванням»[901]. Тому в філогенезі 20-х років несформоване синівське національне Его явно регресує до оральної стадії: йому хотілось би буквально втягнути в себе об’єкт любові, подібно до того як в оральній або канібалічній стадії подібне відбувається шляхом поїдання[902]. Такий нарцистичний «канібалізм» означає також і самопоїдання, невипадково психобіографія М. Хвильового закінчується самогубством, футуризм М. Семенка з бунтом проти Т. Шевченка — розстрілом і т. п. Отже, головними передумовами меланхолії є символічна втрата об’єкта любові, розщепленість психіки і повернення лібідо від об’єкта любові до себе — як безплідного нарцисизму[903], який прирікає його носія.

Українська меланхолія постає хворобливою реакцією на втрату материнського об’єкта любові, органічного для синівського морального мазохіста, який не встиг набути батьківського характеру філософського мазохіста. Роздвоєння безвольної синівської психіки надає психічному переживанню болісного характеру. Адже у внутріпсихологічній ситуації активізується ненависть, боротьба між лібідозними і деструктивними імпульсами досягає надзвичайного напруження. А національне Я опиняється в психологічному пеклі: йому потрібно відмовитися від традиційного романтичного материнського об’єкта і визначитися щодо нового романтичного об’єкта. В одержимого новою «істиною» несвідомого романтика активізується садистський порив, з допомогою якого має бути принижений традиційний материнський об’єкт. Самотерзання меланхоліка активізують архетипну пам’ять: з’являються образи, що втілюють національні ідеали. Мішанина, що супроводжує пошуки нового ідеалу, супроводжується розпадом національного характеру на декілька ядер, означає шизофренічну розколотість психіки. Доктор Тагабат, Андрюша і Дегенерат втілюють ці психічні ядра, які мають переструктуруватися навколо химерного ідеалу: «Ага, ви теософи! Шукаєте правди!.. Нової? Так! Так!.. Хто ж це?.. Христос?.. Ні?.. Інший спаситель світу?.. Так! Так! Вас не задовольняє ні Конфуцій, ні Лаотсе, ні Будда, ні Магомет, ні сам чорт!.. Ага, розумію: треба заповнити порожнє місце…»[904]. Це порожнє місце у постмодерністській психотичній ситуації заповнив більшовизм, формуючись як імітація національно-визвольного світогляду. Тому спочатку національному психотипу нав’язується садомазоістська аморальність, що у 20-ті роки провокує в національного суб’єкта деструктивний інстинкт вбивці і психічний захист від нього — втечу в хворобу. Інтелігентні меланхоліки, які не можуть стати відвертими садистами, спочатку починають символічно «мстити первинним об’єктам і мучити улюблених людей шляхом захворювання — вони хворіють, щоби не показати свою ворожість до цих близьких людей безпосередньо»[905]. Тексти 20-х років виявляють цю символізацію психічного синівського пекла.

«Надзвичайна особливість меланхолії, яка понад усе потребує пояснення, — писав Фройд, — це її схильність перетворюватися на протилежний за своїми симптомами стан манії»[906]. У цьому стані Я прагне подолати депресію, досягаючи тріумфу від дії, що веде до радості, торжества перемоги. Однак у маніакальному стані проявляється фальшива (несвідома) радість, адже несвідоме Я не знає, «що воно подолало і над чим святкує перемогу»[907]. Цей небезпечний маніакальний стан меланхолійного українського сина-героя виводить Хвильовий у «Я (Романтиці)»: «Я входив у роль. Туман стояв перед очима, і я був у тім стані,