read-books.club » Сучасна проза » Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя 📚 - Українською

Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"

171
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя" автора Еріх Марія Ремарк. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 95 96 97 ... 202
Перейти на сторінку:
що ми не здатні оцінити життя. Ернст каже: «Дерево живе, бо його завжди наповнює відчуття життя, а людину – тільки деколи». Інші стверджують: «Тільки людина живе по-справжньому». Але хто знає, де істина? Я ж думаю, що життя – це внутрішній процес, а не зовнішнє оформлення. Внутрішні цінності, які я здобуваю завдяки моєму способу життя, мають для мене значення мірила. А якщо все робити разом, то багато внутрішніх цінностей не набудеш. Здобудеш витонченість, хитрість, якщо коротко: зовнішній бік життя. Звісно, це все теж має право на існування, але сама тільки зовнішня оболонка – порожня. Їй потрібне внутрішнє наповнення. Одна людина, милуючись невеличкою квіткою чи маленькою мушкою, може здобути набагато більше, ніж інша – об’їхавши весь Єгипет.

– Отже, на вашу думку, життя у тихому закутку – апогей щастя?

– Так, якщо хочете це так назвати! А ще існують такі владні натури, які, щоб пізнати себе, мусять пережити все – і бурі, й тишу. Адже в цьому весь сенс: пізнати себе! Ще з давніх віків долинає до нас: «Пізнай самого себе!» Для жінок це вже майже норма, а для чоловіків – усе ще досить індивідуально. Для жінок дорога самопізнання полягає у відмові від свого Я – в переході від Я до Ти. А ззовні (звісно ж, якщо коханий не переживає глибоку внутрішню кризу) – у відданості чоловікові та бажанні продовжити себе в дитині.

– Для кожної?

– Майже кожної!

– А як щодо іншого? Виявляти себе й усе робити разом?

– Обман! Ілюзія й дурман! При вигляді того блиску вбогості, створеного продажним коханням, справжня жінка відчуває лиш огиду й співчуття. За шампанське і строкату мішуру вони віддають тіло – і не тільки тіло! Але й найбільшу цінність – своє щастя! Зрозумійте мене правильно. Я не піп і не святенник і щастя оцінюю не з позиції моралі чи букви закону. Я людина й на світ дивлюся саме крізь призму людини! Тому, на мою людську думку, щастя жінки – в коханні! Тому чи варто це високе й прекрасне почуття віддавати на поталу мерзенним падлюкам, продавати його старим розвалюхам і хтивим козлам? Пробачте мені мої лайливі слова. Але я щиро бажаю вам добра. Я добре, ба навіть дуже добре розумію, коли дівчина віддається з кохання. Це цілком нормальна річ і не заслуговує на осуд! Я ще навіть можу зрозуміти, коли дівчина віддається за шовкові панчохи та гроші… Зауважте: зрозуміти! Бо схвалити я цього не в змозі! Бо там, де кохання перетворюється на об’єкт купівлі-продажу, толерантність для мене закінчується. Тим бідолахам можна лиш поспівчувати. Бо одного дня – раніше чи пізніше – полуда спаде з їхніх очей. І повірте мені хоча б в одному: нема нічого жахливішого, ніж самому собі зізнатися: «Я змарнувала своє життя!»

Фріц говорив із запалом. Трікс Берґен побіліла, мов полотно.

– А якщо жінка помилилася через свою легковажність і пішла дорогою продажного… – Вона обірвала себе на півслові.

– Тоді та жінка погубила своє життя. І єдиний для неї вихід – ніколи не прозрівати… ніколи…

Трікс важко дихала.

– А якщо… якщо вона все-таки… прозріє?

Фріц втупився у стіну.

– Це жахливо… Розпач…

Трікс зірвалася на рівні ноги, несамовито закричала:

– І смерть! Смерть! У воду! – І вже майже кинулася до дверей.

– Стій! – вигукнув Фріц і мертвою хваткою схопив її за зап’ястя. – Стій!

Дівчина повалилася, наче сніп, і забилася в нестримних риданнях:

– Облиште мене… Усе даремно… Усе… Зовсім усе…

– Ні, – твердо заперечив Фріц, а його очі блиснули. – Ще всього можна домогтися! Ще нічого не втрачено! Ще можна піти іншим шляхом!

Трікс лежала на кріслі, а її обличчя заливали сльози. Згустилися сутінки.

– Бачите, – тихо й проникливо заговорив Фріц, – саме це в нас і найдивовижніше: жодну мить нашого життя ми не в змозі прожити повторно. Проте ми здатні багато що пережити заново. Можемо скосити траву, але, допоки корені не ушкоджені, вона виростатиме знову та знову. Так само і з жіночим серцем: поки воно здатне щось відчувати – ще нічого не втрачено. Просто йому треба відкинути все потворне, а тоді все знову налагодиться. От гляньте на стіну – там написаний мій девіз – «Усе добре».

– Але не зі мною, – заквилила Трікс.

– З вами теж. Погляньте на мене.

Вона звела на нього заплакані зорі-очі.

– Ви сильно тужите за втраченим?

Сльози темною полудою заслали її погляд, і, знову заплакавши, вона лиш кивнула.

– Тоді це ще живе у вашій душі. У цьому й полягає найбільша загадка, найбільше чудо жінки: вона може пройти болотом, майже захлинутися у трясовині й залишити позаду білу пустелю без жодної плямки. Вона може бути грішницею, одначе сяяти чистотою й невинністю. Жінка, наче фенікс, сама себе спалює, а тоді омолодженою й оновленою постає з попелу.

Трікс пригнічено запитала:

– Невже все ще можна змінити?

Фріц приязно запитав у відповідь:

– А ви хочете?

Вона молитовно склала докупи руки й палко видихнула:

– Так.

– Тоді все вже добре. У вашій душі. А це найголовніше. Залишилося тільки змінити зовнішні обставини й пристосувати їх до вашого внутрішнього стану. Прошу вас, розкажіть мені все, щоб я вам допоміг або, можливо, щось порадив.

Вона кивнула й, часто втираючи сльози, розповіла стару, як світ, історію.

Родом вона була із заможної сім’ї. Гаряча кров і бажання пригод наштовхнулися в батьківському будинку на суворість і нерозуміння. На курорті вона випадково познайомилася з одним багатим гульвісою, який у яскравих тонах змалював їй елегантне життя й увесь світ. Трікс поїхала з ним, а батькам написала, щоб вони її не шукали. Так усе пішло й поїхало. Тому, хто, як вона думала, мав би з нею одружитися, вона незабаром обридла. Вона впала в розпач, але швидко змирилася, бо йому подібних знайшлося вдосталь. Так тривало вже два роки.

– Я часто згадувала мої дівочі мрії – серце щемко стискалося від тих думок і ладне було вискочити із грудей від болю. Тоді я сміялася, пила та йшла на танці. Так, напевно, тривало б і далі, якби я не зустріла вас із Ернстом. Дороги назад не зосталося. Ваші слова наче вирвали з моїх рук дзеркало, що мене осліпляло. Я не могла до вас не прийти.

– А ваші батьки?

Її вуста знову затремтіли.

– Дайте мені їхню адресу.

– Ви хочете?…

– Так.

– О… ось тут… прошу… – Вона вирвала аркуш із блокнота і швидко нашкрябала там адресу.

– А тепер поговорімо про щось інше.

– У вас тут аж дихає спокоєм. Зовсім

1 ... 95 96 97 ... 202
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"