Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"

Вона роззирнулася.

– Хто це? – спитала Трікс, показавши на прекрасний портрет.

– Жінка, яку я дуже сильно кохав.

– Кохали?

– Вона померла.

Дівчина несміливо взяла його за руку, що спадала з бильця крісла, і тихо її погладила.

Фріц запитав:

– Ви добре знаєте Оснабрюк?

– Ні, раніше я була тут тільки раз, та й то кілька днів.

Він кивнув. Тоді ще показав їй картини, дав почитати кілька книг і розповів про своїх юних друзів.

Прощаючись, вона боязко запитала:

– А що я винна вам… за це?…

Фріц усміхнувся.

– Ви ще повинні звикнути до вашого нового оточення. Тоді ви більше не ставитимете таких запитань. Якомога швидше приходьте до мене знову!

Вона зробила великі очі.

– Нічого? – Їй на очі накотилися сльози. – Чим я заслужила таку доброту?

– Час вам звикати, що не за все треба платити. Дещо робиться просто так. Ми ж усе-таки люди.

Коли Трікс пішла, він іще деякий час стояв у глибокій задумі. Тоді взяв крейду й на коричневій стіні написав: «О жінко, ти – вічна загадка!»

Пізно ввечері до нього ще завітала Елізабет. Глянувши на слова на стіні, вона запитала:

– Дядьку Фріце, що це означає?

– Це спало мені на думку сьогодні ввечері.

Він розповів їй про вечірню пригоду. Випадок із Трікс зачепив Елізабет за серце.

– Вона тут нікого не знає, – промовив Фріц, – і її теж ніхто не знає. От я й подумав, може, ти трохи про неї попіклуєшся? Ти спокійно можеш за це взятися, адже ніхто про неї нічого не знає.

– Дядьку Фріце, та навіть якби й… Я залюбки це зроблю…

– Я так і знав.

– Знаєш, мені саме спала на думку прекрасна ідея. От подивись, зараз Трікс переживає кризу, а в такому стані не варто багато копирсатися у своїй душі. Їй треба роботу. Але не фізичну чи механічну – така гнітитиме ще більше. Ні, її потрібно розвеселити. От коли мені сумно, я стараюся зробити комусь щось приємне або просто вчинити щось добре, бо коли бачиш чиюсь радість, то й сам радієш. Найкраще – коли можна комусь допомогти. Оце і є та прекрасна ідея, про яку я хотіла тобі розказати. Річ у тому, що я попросила свою тітоньку піти до головної медсестри дитячої лікарні й запитати, чи не могла б я безкоштовно доглядати за хворими дітьми – вранці або в інший час. Тітонька виконала моє прохання, і медсестра, тітчина подруга, сказала: якщо це всерйоз, а не для забавки, вона з радістю на мене чекає. Роботи більш ніж достатньо. А я така щаслива! Ти тільки подумай, дядьку Фріце, усі ці маленькі, милі хлопчики й дівчатка… Я зможу піклуватися про них… Ах, як це прекрасно – допомагати іншим! А Трікс хай іде зі мною! Я відразу ж запитаю головну медсестру, вона безсумнівно дозволить. Скажу, що вона – моя подруга.

– І справді, ідея дуже добра, – погодився Фріц. – Напевно, найкраще, що можна було б придумати. Завтра я неодмінно їй розповім.

– Так, дядьку Фріце, розкажи.

– А ти дійсно хочеш доглядати за хворими?

– Так, мені потрібно щось робити. По-справжньому комусь допомагати. А тепер почитай мені свої вірші.

Він витягнув папку й став читати своїм тихим, приглушеним голосом.

Про минуле.

8

Ернст часто музикував із Ланною Райнер. Вона завжди ставилася до нього як до друга. Він багато розповідав їй про Фріца та його мансарду мрій. А коли він одного разу згадав про Елізабет, Ланна насторожилася і стала про неї розпитувати. Та він нічого не відповів. Тоді на її вустах знову заграла та дивна загадкова усмішка. Усією душею Ланна відчувала Ернстову енергійну й чисту молодість, особливо тому, що він так відрізнявся від усіх її знайомих. Вона любила в ньому і його молодечий запал, і непокірну вдачу, і дивовижну похмурість – усі ті риси, що притаманні майбутньому митцеві.

У веселому настрої Ернст крокував вечірніми вуличками, підійшов до квартири співачки й подзвонив у двері. Вона відчинила сама.

– Ох, пане маестро! У моєї покоївки вихідний, тож доведеться мені самій вас приймати… Заходьте!

Вона йшла поперед нього анфіладою кімнат. Прекрасна сукня чудово підкреслювала її класичні форми.

До музичної кімнати тулилося невеличке затишне приміщення, яке Ланна називала вечірнім будуаром співачки.

– Можете пройти зі мною в будуар, – промовила вона, а тоді вибрала з-поміж троянд, які приніс Ернст, темно-червону та пришпилила її до волосся. При цьому широкі рукави сукні відкинулися й оголили м’які округлості її рук кольору слонової кістки. – А тепер ходіть сюди, на цей диван… Ось так, тут є і подушки… – Вона сама розлила в горнятка чай, простягла цукерничку й поклала на тарілку печиво.

Коли вона сіла поруч, Ернста огорнуло напрочуд солодким запахом парфумів. Він аж сп’янів від того пряного дурману і їв, наче вві сні.

– У вас знову відсутній погляд, пане Вінтер.

– Не відсутній, а спустошений.

– Спустошений?…

– Усе, що я бачу, руйнується на моїх очах. Я шукаю мету й опору, а знаходжу лиш обман та ілюзію.

– Не варто стільки думати.

– Та я й не хочу…

– Ану, гляньте-но мені у вічі…

Він занурив свій холодний сіро-голубий погляд у її прекрасні бездонні очі-зорі.

– Ось тепер обман спав із ваших очей…

Ернст сидів би так цілу вічність. Він дивився на витончені руки, що турботливо наливали йому чай, і впивався ароматом її дивовижно-солодких парфумів. Захід сонця м’яко пробивався крізь штори на вікнах і наповнював кімнату рожево-червоним сяйвом.

Ернст провів рукою по очах. Він забув минуле й майбутнє. Раптом своїм глибоким голосом Ланна Райнер сказала:

– А тепер поговоримо в присмерку.

Повільними граційними рухами вона прибрала зі столу. Ернст із захватом спостерігав за прекрасною постаттю, ніжно оповитою м’якими променями призахідного сонця.

– Я дуже люблю ось так сидіти… у сутінках. Тоді всі фарби та форми набувають такої м’якості… такої ніжності… Сутінки навівають такі прекрасні мрії…

– Кому потрібні мрії, милостива панно?…

Вона глянула на нього з-під напівзаплющених повік.

– …Вони тільки для слабких людей… Учинки та досвід – це все. І все одно… мрії… – промовив він зовсім замислено. – Мріяти – так чудово!

Мрії…

Прекрасним голосом вона раптом заспівала початок ваґнерівського етюду до «Трістана та Ізольди»: «Скажи, які чудові мрії…»

Крізь відкинуту портьєру Ернст тихо підійшов до рояля і підіграв їй. Стиха співаючи, вона пішла вслід за ним і поставила на пюпітр ноти.

При цьому її рукав торкнувся Ернстового чола. Солодкий дрож пронизав його тіло й