Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"

– Ну що? – протрубила опасистіша з двох. – Вони знову надокучають вам своїми лестощами?

– На жаль, – зітхнула Ланна.

– Те все – облуда. Але нічого, відтепер починається століття жінки.

– Прекрасно, – простогнав лейтенант.

– Тобто? Що прекрасно? Що ви маєте на увазі?

– Те, що ми поміняємося ролями. А отже, залицятися тепер доведеться вам.

– Не бійтеся! Просто жінка тепер вийде з-під опіки.

– Що це означає?

– Звільниться від чоловіка! – Її голос знову гримів, немов труба.

Енергійним рухом вона надягнула на ніс пенсне. А граф аж затрясся від реготу:

– Країна амазонок.

– Рабство жінки має припинитися.

– Але досі жінки жили-поживали й горя не знали…

– Дозвольте мені договорити, графе. Жінка й чоловік мають стати рівноправними.

– Але це неможливо, – вихопилося в Ернста. – Чоловік та жінка зовсім різні. Закони, що діють для трикутника, не підійдуть для кола.

– Ця різниця надумана. У чому ж вона, по-вашому, полягає?

– У своїх вчинках жінка керується почуттями, а чоловік – розумом, – відповів граф.

– Чоловік буває об’єктивним, а жінка – завжди суб’єктивна, – заявив лейтенант.

– Я також вважаю рівноправність жахливою, – підтримав їх директор консерваторії. – Але кожному своє. Як на мене, політичні агітаторки – стихійне лихо. Моєму серцю миліша добродушна хазяєчка.

– Про що й мова! Ви знову прагнете зігнути нас у три погибелі під старим ярмом ополоника та кухні! – гнівно вигукнула повнотіла дама. – Ох і тирани!

– А ви, пане Вінтере, що скажете стосовно цього складного питання? – спитала Ланна, з усмішкою вислухавши всю суперечку.

– Кажуть одне, а думають інше. Жінка повинна залишатися жінкою.

– А ви, панно Шрант?

– Не знаю… Думаю, що чоловіки, попри всі їхні погані риси, все ж таки досить милі.

– Браво, браво! – заплескав лейтенант.

– А тепер, пані й панове, зійдемо зі стежки війни й поговоримо про більш мирні теми.

– Та ми не ворогуємо, – засміявся граф, – а просто жартували.

– Я вас прошу. Такі суперечки тільки освіжають.

– Отже, хай живуть дами!

Вони ще трохи потеревенили, а тоді Ланну попросили щось заспівати. Під акомпанемент Ернста.

– Як вам тут? – пошепки спитала вона, коли вони прямували до рояля.

– Пустопорожні балачки, – тихо відповів він.

Ланна кивнула й поставила ноти. Ернста мовби струмом пронизало – так солодко й манливо звучало в її вустах: «Любов циганська меж не знає…»

Додому Ернст ішов зовсім спокійний. «Друзі…» – думав він. А переступивши поріг, написав довгого листа Фріцові й Елізабет. І справді заспокоївся. «Друзі…» Та все одно уві сні перед ним знову виринула та усмішка… зіткана з гріха, туги й бажання пристрасті… І так вабила його… так манила…

7

Перші легкі тіні сутінок проникли крізь високі вікна ательє. Фріц відклав пензель і палітру й уважно глянув на свою роботу. Тоді пішов у мансарду мрій, закурив люльку й витягнув із шухляди останній лист Ернста, в якому той розповідав про зустріч із Ланною Райнер. Фріц замислився. Чи в Елізабет вистачить сили духу? Він знав, що колись Ернст знову до неї повернеться, але зараз у нього кипіла кров, а вчинками керував гарячий темперамент. Щоправда, він сам іще тут і міг би допомогти.

Однак… Фріц стурбовано розглядав у дзеркалі своє обличчя. Щоки знову помітно запали, шкіра страшенно зблідла. Останнім часом він часто відчував задишку, йому надокучали приступи сухого кашлю, а вночі кидало в холодний піт. Він уже не раз бажав собі смерті й не боявся її. Але тепер… тепер умирати не хотів. Ні! Ще б дожити до наступної весни! Не так заради себе, хоч п’янке чудо божественного пробудження природи щоразу і йому оновлювало душу, як заради дітей, як він їх називав. Вони ще потребували його. Відчуття радості та блаженства огорнуло його серце. Він недаремно живе на світі, він іще комусь потрібен.

Постукали в двері.

«Елізабет», – подумав він і крикнув:

– Прошу!

Увійшла молода дама в чорній шовковій сукні з глибоким вирізом, з-під якої виглядали просто-таки чарівні вузькі щиколотки та кокетливі маленькі ступні. Фріц спершу її не впізнав. Врешті у пам’яті виринув спогад – у день приїзду Ернста… зустріч у кав’ярні…

– Добрий вечір, панно Берґен.

– Добрий вечір, – несміливо привіталась вона. – Ваш друг дав мені цю адресу…

– Так, я знаю. І дуже втішений, що ви прийшли. Сьогодні в мене вільний вечір, і я саме роздумував, як його провести. А тут – така приємна несподіванка! Прошу, сідайте – ось на це крісло.

– О, у вас тут так гарно!

– Ернст назвав мої покої мансардою мрій.

– І мав рацію. Ви завжди тут живете? Так?

Фріц мимоволі усміхнувся такому наївному запитанню.

– Так, якщо кудись не їду чи не йду.

– І ніколи не живете в готелі чи ще десь?

– Майже ніколи.

– І ви зовсім вільні, живете тільки для себе?

– Так.

– О, як же вам добре!

– Так добре може жити кожен.

Вона кокетливо похитала головою.

– Так, кожен чоловік… А ми, юні дівчата… – Вона взяла фінік із кошика з фруктами, який їй простягнув Фріц, і стала обгризати його маленькими білими й гострими, мов у мишки, зубами.

– Дівчата теж можуть…

– Але ж не на самоті… – погойдуючи витонченою ніжкою, заперечила Трікс Берґен і скоса зиркнула на нього з бісиками в очах.

– А чому б і ні?

– Бо їм потрібні чоловіки… – Вона дзвінко розсміялася.

– Але ж свобода не полягає в одній тільки фінансовій незалежності. Найголовніше – внутрішня свобода.

– Я теж не про це говорила. Я маю на увазі – щоб насолоджуватися життям, щоб бути щасливим.

– І це для вас те саме?

– Так.

– А що ви розумієте під поняттям «насолоджуватися життям»?

– Ну… Все робити разом.

– Якнайдовше і якнайчастіше?

– Так.

– Тоді я зовсім нещасливий…

– Ви?… – вихопилось у неї.

– Хоч і зовсім не почуваюся нещасним!

– Але ж не можна загнивати й деградувати!

– Це всього лиш порожні слова! Хто знає, про скількох людей, що, на вашу думку, насолоджуються життям, радше можна сказати, що вони загнивають і деградують, у той час як інші дійсно насолоджуються життям.

– У чому ж тоді полягає цінність життя?

– Життя безцінне. Йому немає ціни – і тут треба наголосити не на запереченні «немає», а на слові «ціна». Життя – це життя. Поки ми живі – ми не здатні його оцінити, бо ми всього лиш його частинки й паростки. Життя – це Бог. Ми повинні намагатися прожити його якомога відповідніше до нашої внутрішньої природи. А чи дійсно ми живемо, чи тільки жалюгідно існуємо – хто знає? Ніхто. Саме тому,