Читати книгу - "Американська пастораль"

— Ні, не хочу, — одказує Швед. — Це немислимо.

— Для тебе це надто грубо. У цьому світі — і надто грубо. Дочка — убивця, та все ж надто грубо. Муштрував морпіхів, але — надто грубо. Гаразд, Великий Шведе, наш розманіжений велете, у мене в приймальні повно хворих, а ти роби собі, як знаєш.

  III. Загублений рай

  7

Того літа тривали слухання у Вотерґейтській справі. Левови чи не всі вечори просиджували на терасі перед телевізором, переглядаючи по 13-му каналі повтор денних засідань. Колись, іще до того, як були розпродані селянський реманент і вся худоба, саме звідси в теплу надвечірню пору вони спостерігали, як під самісіньким підніжжям пагорба нагулює боки череда Дон. Неподалік будинку було поле на вісімнадцять акрів, і в деякі роки вони випускали на нього худобу й забували про неї. Коли корови розбрідалися з виду, а Меррі, надягнувши піжаму, хотіла побачити їх перед сном, Дон гукала: «Минь!.. Минь!..», як, напевне, гукали їх тисячі літ, і ті озивалися, підіймалися схилом і вилазили з баговиння — сходилися звідусіль, де б не були, і ревли на ходу, відгукуючись на голос Дон. «Правда, наші дівчатка прекрасні?» — запитувала Дон в дочки, а назавтра вони двоє вставали удосвіта і знову гнали череду, й він чув, як Дон каже: «Так, зараз ми йдемо через дорогу», — і Меррі відчиняла браму, і мати та мала дочка за допомогою лозини та собаки — австралійської вівчарки Апу — гнали дванадцять, п’ятнадцять чи й вісімнадцять голів, кожна з дві тисячі фунтів завважки. Меррі, Апу, Дон, та інколи ветеринар або хлопчина з сусідньої ферми, коли була потрібна пара зайвих рук допомогти із загорожею чи сінокосом. Меррі завжди допомагала з сінозаготівлею. Якщо від стада відбивається теля, Меррі займає його. Коли до хліва зайде Сеймур, то в отих двох корів мов диявол вселяється: вони риють копитами землю, махають до нього рогами, та варто з’явитися Меррі, й вони ластяться до неї, на всі лади показують, чого їм хочеться. Вона своя для корів, і ті добре знають, чого сподіватись від неї.

Що ж таки змусило її сказати: «Не хочу говорити про маму»? Боже, Боже, чим же ця мати так їй допекла? Який злочин скоїла? Була надто м’якою до цих добрих корів? Це її злочин?

Оцей останній тиждень, поки Шведові батьки гостювали в них (вони щороку наприкінці літа приїздили сюди з Флориди), Дон не було й потреби розважати їх. Коли вона верталася з новобудови чи контори архітектора, вони сиділи перед телевізором у товаристві її свекра, котрий вдавав із себе помічника юрисконсульта при комітеті. Чоловікові батьки весь день дивилися ті слухання, а ввечері передивлялися в записі. Ті часові лакуни, які Шведів батько залишав собі вдень, він заповнював написанням листів на адресу членів комітету, а потім зачитував їх усім за вечерею.

«Шановний сенаторе Вайкер! Ви здивовані тим, що коїлося в Білому домі Хитруна Дікі? Не будьте простаком! Гаррі Трумен розкусив його ще в 1948 році, коли й обізвав Хитрим Дікі». — «Шановний сенаторе Ґерні! Ніксон нічим не поступається Тифозній Мері. Він заражає все, чого торкається, включаючи й вас». — «Шановний сенаторе Бейкер! Вам цікаво чому? Та тому, що це банда звичайних злочинців, ось чому!» — «Вельмишановний докторе Деш, — писав він до нью-йоркського комітетського адвоката, — я аплодую Вам стоячи. Нехай береже Вас Господь! Завдяки Вам я пишаюся тим, що я — американець і єврей».

А найбільшу зневагу він притримав для досить-таки незначної постаті, юриста на ймення Кальмбах, який організував незаконну передачу великої грошової суми на вотергейтську операцію та, на думку старого джентльмена, заслуговував найглибшого презирства й осуду. «Шановний містере Кальмбах! Якби Ви були євреєм і зробили те, що зробили, увесь світ заволав би: «Знову євреї! От вони — справжні користолюбці!» Але хто в нас користолюбець, шановний містере Заміський Клуб? Хто в нас злодій та ошуканець? Хто в нас американець і бандит в одній особі? Вам не вдалося приспати мою пильність своїми солодкими промовами, містере Заміський Клуб Кальмбах. Вам не вдалося замилити мені очі ні гольфом, ні вишуканими манерами. Я завжди знав, що Ваші миті руки — брудні. А зараз це знає весь світ. Ганьба!»

— Думаєш, цей сучий син відповість мені? Треба б видати мої листи окремою книжкою. Знайду когось, хто видрукує, і роздам безкоштовно, щоб люди знали, що відчуває простий американець, коли ці сучі діти… Диви-диви, ти тільки глянь на нього!.. — На екрані з’явився Ерліхман, колишній начальник штабу при Ніксоні.

— Мерзенний тип, — каже Шведова мати. — І ця Трісія така сама.

— Ну, вона дрібна риба, — заперечує чоловік. — А от він — справжній фашист, та й усі вони одна банда: фон Ерліхман, фон Гальдеман, фон Кальмбах.

— Однаково від неї верне, — каже дружина. — Як же вони з нею носяться! Теж мені принцеса.

— Ці так звані патріоти, — Лу Левов звертається до Дон, — так і дивляться, як би загарбати Америку і зробити з неї нацистську Німеччину. Знаєш книжку — «Тут такого не буде»? Чудова книжка, тільки автора призабув. Дуже-дуже сучасна. Ці добродії підвели нас до краю прірви. Ти тільки глянь на цього сучого сина.

— Навіть не знаю, хто бридкіший: він чи той, другий, — говорить дружина.

— Один чорт, — каже старий, — що той сучий син, що цей.

Ось вона, спадщина Меррі. Напевно, думав Швед, батько розпинався б так само, якби тепер вона сиділа поряд з ними перед телевізором, але ж її нема, і хто, скажіть, більше, ніж ці вотергейтські мерзотники, винуватий у тому, що сталося з нею?

Під час в’єтнамської війни Лу Левов почав слати Меррі копії листів, які він відправляв президенту Джонсону, але писав він їх в надії вплинути не так на президента, як на Меррі. Його онука-підліток через війну в такій люті — напевне, він і сам реагував би не менш бурхливо, якби, скажімо, сімейний бізнес пішов косо-криво, — і старий так засмучувався, що, відвівши сина вбік, починав казати: «Чому вона так переживає? Звідки