Читати книгу - "Брама Птолемея, Джонатан Страуд"

«Як це було чудово! — провадив хлопчина. — Я був вільний — майже як удома, — і водночас бачив стільки цікавого! Я відчував біль, проте він не дуже дошкуляв мені — адже я міг повернутись сюди, коли побажаю! О, як я танцював між світами! Птолемей обдарував мене великим даром, і я ніколи цього не забував. Ми зналися з ним два роки. А потім він загинув».

«Як? — запитала Кіті. — Як він загинув?»

Спочатку він нічого не відповів. А потім заговорив:

«У Птолемея був двоюрідний брат — спадкоємець єгипетського трону. Він боявся сили мого господаря. Кілька разів він намагався позбавитись від нього, але ми — я та інші джини — стояли в нього на дорозі».

Серед вихору сутностей Кіті побачила нові образи — виразніші, ніж досі: темні постаті, що причаїлись на підвіконні з довгими кривими мечами, демонів над нічними дахами, воїнів біля дверей.

«Я забрав би його з Александрії — надто після того, як подорож сюди зробила його ще слабшим. Але він був упертий. Відмовлявся тікати — навіть тоді, коли в місто увійшли римські чарівники і його двоюрідний брат поселив їх у своєму замку».

Кіті знову побачила короткі спалахи в порожнечі — гострі трикутні вітрила, кораблі біля підніжжя маяка, шістьох блідих людей у бурих плащах, що стояли на пристані.

«Моєму господареві, — провадив хлопчина, — подобалось, коли його виносили в місто зранку, що він міг дихати повітрям ринку — запахами прянощів, квітів, смоли, хутра й шкіри. В Александрії бував цілий світ, і мій господар це знав. До того ж народ любив його. Я зі своїми товаришами-джинами носив його в паланкіні».

Кіті побачила перед собою щось на взірець крісла з завісками, піднятого на жердинах. Крісло несли чорношкірі раби. Вдалині було видно торговельні ряди, людей, яскравий крам, блакитне небо…

Образи згасли; хлопчина мовчки сидів на сходах.

«Одного разу, — заговорив він далі, — ми понесли його на ринок прянощів — його улюблене місце з найп’янкішими запахами. Зробили ми це з дурного розуму: ряди там були вузькі й залюднені. Ішли ми повільно…»

Кіті побачила довжелезний низький прилавок, захаращений дерев’яними скриньками з барвистими прянощами. При відчинених дверях майстерні сидів, підібгавши ноги, бондар, що вбивав клепки в металевий обід. З’являлися й інші образи: вибілені будинки, кози, що сновигали в натовпі, діти, які весело бігали, — й знову завішене крісло на жердинах…

«Коли ми були в самісінькому центрі ринку, я помітив, як попереду на даху щось ворушиться. Я передав свою жердину Пенренутетові, обернувся птахом — і злетів, щоб перевірити, що там таке. Над дахами я побачив…»

Він замовк. Матерія Іншого Світу почорніла, мов патока; вона повільно, гнівно нуртувала, освітлювана спалахами блискавок. Перед Кіті майорів один образ: далекий ряд дахів, вибілених, мов кістки, сліпучим сонцем. На тлі неба вирізнялись чорні силуети з величезними розпростертими крилами, довгими витягнутими хвостами, блискітками сонця на металевих лусочках. А потім дівчина побачила справжні страхіття: зміїну голову, вовчу пащу, вишкірене в посмішці обличчя без шкіри… Образ пропав.

«Римські чарівники викликали багато джинів. І афритів теж. Вони кинулись на нас зусібіч. А нас було лише четверо. Що ми могли вдіяти? Ми стояли до останнього. Там, на вулиці, серед натовпу, ми билися за нього».

Знову скупчились образи — розмиті, швидкоплинні: дим, вибухи, зеленаві блискавки у вузенькій вуличці; крики людей; демон з обличчям без шкіри падає з неба, затискаючи діру посередині свого тулуба; ще два джини — один з головою бегемота, другий із дзьобом ібіса, — що затуляють собою завішене крісло…

«Афа загинув перший, — вів далі хлопчина. — Потім — Пенренутет і Теті. Я виставив Щит і поніс Птолемея геть. Я пробив стіну, вбив тих, що переслідували мене, й полинув у небо. Вони кинулись за мною, наче той бджолиний рій».

«Що ж було далі?» — запитала Кіті. Хлопчина знову замовк. Жодних образів у порожнечі більше не з’явилось.

«Мене зачепило Вибухом. Поранило. Летіти я не міг. Я увірвався до невеликого храму й заховався там. Птолемей почувався ще гірше, ніж раніше, — мабуть, через дим або щось іще. Вороги оточили храм. Виходу не було…»

«А далі?»

«Я не можу про це говорити. Він дав мені останній дар. Це найголовніше».

Хлопчина стенув плечима — і вперше поглянув на подобу Кіті.

«Бідолаха Птолемей! Він думав, що його приклад допоможе помирити наші народи. Він був переконаний, що оповідь про його подорож читатимуть у наступні століття — й підуть його шляхом, і це потягне за собою об’єднання наших світів. Він сам казав це мені — тут, в Іншому Світі! Він був розумник, мудрець, але тут він цілком помилився. Він загинув, і думки його забуті…»

Подоба Кіті насупилась:

«Як ти можеш говорити це, коли я тут? Його книгу читали й Натаніель, і пан Баттон, і…»

«Апокрифи» — це лише уривки. Він так і не встиг дописати решту. А такі люди, як Натаніель, читають, але не вірять…»

«Але ж я повірила!»

«Так. Ти повірила».

«Якщо ти повернешся й допоможеш урятувати Лондон, ти продовжиш Птолемеєву справу. Люди й джини об’єднаються. Адже саме цього він і хотів?»

Хлопчина знов утупився в порожнечу:

«Птолемей не ставив мене перед таким вибором».

«Я теж не ставлю! Чини собі, як вважаєш за потрібне. Я просто прошу в тебе допомоги. Якщо ти не хочеш допомогти мені — що ж, це твоя справа».

«Ну-у… — хлопчина розвів тонкими смаглявими руками. — Це, звичайно, не найрозумніший мій вчинок, але все-таки я охоче поквитаюсь із Фекварлом. Тільки май на увазі — нам знадобиться посох. Без посоха все це буде марно. Надовго я там не затримуватимусь — надто, якщо мені доведеться вселитись у..»

«Дякую, Бартімеусе!» — розчулена подоба Кіті нахилилась до хлопчини — і обняла своїми руками-паличками його шию. Величезна голова на мить притулилась до гарненької чорнявої голівки.

«Ну, годі, годі… Досить уже! Ти принесла свою жертву. Тепер, гадаю, настала моя черга».

Хлопчина рішуче, але стримано випростав довгі, тонкі руки й ноги — і встав.

«А ти повертайся, — додав він. — Поки ще не пізно».

Подоба Кіті поглянула на нього знизу вгору, закинувши з докором голову. Потім сердито підхопилася:

«Про що це ти увесь час говориш? Про яку жертву?»

«Я думав, що ти знала… Пробач».

«Що я знала?! От зараз як дам тобі!»

«Цікаво, як? У тебе ж і рук