Читати книгу - "Юдейська війна, Ліон Фейхтвангер"

На жовто-білій обпаленій сонцем землі цього кладовища скорчився Нахум. Біля нього лежали інші зголоднілі, втупивши очі в храм. Іноді вони говорили: «Слухай, Ізраїле, єдиний і вічний наш Бог Ягве». Іноді вони думали про солдатів, що там, у храмі, які мають хліб і рибні консерви, про римський табір, де мають жир і м’ясо, і тоді гнів проганяв на деякий, ах, такий короткий час пекучий голод.

Нахум був дуже знеможений, але це була не неприємна знемога. Він радувався гарячому сонцю. Спочатку, коли він був тільки учнем, то дуже страждав, коли обпікався об гарячу масу. Тепер його шкіра звикла до того. Його син Алексій зробив неправильно, замінивши ручну роботу роботою з склодувними трубками. Взагалі його син Алексій був занадто гордовитим. Через те, що його син Алексій був такий самовпевнений, і померли його діти та дружина і запаси його були вкрадені. Як це сказано у книзі Йова? «Добра, які він проковтнув, мусить він знову виплюнути. Зерно з його дому має бути вивезене». Хто ж власне Йов, він чи його син Алексій? Це дуже важко сказати. Хоч він і має зі собою заступ, але чи шкрябає він свої струпи? Він не шкрябає їх, отже його син Алексій — Йов.

Хто вшановує мертвого, здобуває заслугу, особливо коли він сам мертвий. Але раніше він мусить подивитися в свою рахівничу книгу, чи правильно зроблені останні записи; він хоче мати акуратну рахівничу книгу в могилі. Він чув недавно історію про таку собі Марію бет-Ісав. Солдати макавеїстів, приваблені запахом смаженого м’яса, вдерлися в її дім і стали шукати смаженину. Виявилося, що це м’ясо дитини цієї Марії, і вона хотіла укласти з солдатами договір: як вона породила дитину, то половина м’яса має належати їй, а половину вона хотіла віддати солдатам. Це була акуратна жінка. Правда, такий договір треба було зробити на письмі та зареєструвати у ратуші. Але це тепер трудно. Службовців там ніколи немає. Вони кажуть, що голодні, а це негаразд, коли хтось не приходить на службу тільки через те, що голодує. Деякі, правда, померли з голоду, день смерті кращий, ніж день народження, й їх певною мірою можна виправдати.

Там сидить його син Алексій, семимудрий, найрозсудливіший із людей, і при всій своїй розсудливості не має чого їсти. Він відчув раптом величезний жаль до свого сина Алексія. Звісно, що він Йов. Борода в Алексія набагато сивіша, ніж його власна, хоча Алексій молодший за нього. Правда, його, Нахумова, борода тепер теж не чотирикутна, і коли його побачить вагітна жінка, то її дитина не стане від того краща.

Проте це прикро, що йому, Нахумові бен-Нахумові, склодувові, великому купцеві, не віддають належної пошани. Що він сам тільки проводжає себе до могили. Це великий спиток від Ягве, і він розумів Йова, і тепер для нього цілком ясно: не його син Алексій Йов, а він сам. «Бо розпад я називаю своїм батьком, і хробаків своєю матір’ю та своїми сестрами». А тепер до діла, мій заступ, копай, мій заступ.

З великим трудом він випростався, трохи крекчучи. Це дуже важко — дивитися в могилу. Це гидотні мухи, що обсіли його лице, затемнюють йому все. Дуже помалу переводить він свій погляд над сіро-жовтою землею, над кістками, над рештками кам’яних трун. І от зовсім близько бачить він щось сяюче опалового кольору, дивно, що він досі його не побачив, це уламок муринового скла. Чи воно справжнє? Коли воно не справжнє, то треба було мати надзвичайний мистецький досвід, щоб виробити таке скло. Де є такий мистецький досвід? Де вони роблять таке скло? В Тирі, в Карманії? Він мусить знати, де роблять таке мистецьке скло й як його роблять, його син Алексій повинен це знати, бо чого ж він найрозумніший із людей? Він спитає свого сина Алексія.

Він підповзає туди, підіймає уламок скла, пильно ховає його в кишеню на поясі. Це може бути уламок пляшечки для парфум, яку поклали мертвому у кам’яну труну. Він має скло. Воно не справжнє, а підробка, та тільки фахівець може розпізнати фальшування. Він не думає більше про те, щоб лягати в могилу, в нього немає іншого бажання, як тільки спитати свого сина Алексія про це дивне скло. Він підводиться, справді він встає, підіймає праву ногу, потім ліву, точиться, трохи спотикається через кістки та каміння, але він іде. Він іде назад до воріт, це може бути хвилин вісім ходи, і, дивись, йому потрібно на це зовсім небагато часу, не більше, ніж годину, й от він уже біля воріт. Юдейська варта якраз у доброму настрої, вони відкривають йому маленьку хвіртку, що для вилазок, вони питають: «Ти що, знайшов щось кусати, ти, мрець? Тоді ти мусиш із нами поділитися». Він гордо показує свій уламок скла. Вони сміються, вони дозволяють йому пройти, він знову йде у Провулок мироробів, у дім свого сина Алексія.

Римляни споруджували чотири нові вали навпроти міста. Солдати, не зайняті цим, виконували приписану таборову службу, вправлялися, вешталися кругом без діла, дивилися на тихе, біле смердюче місто, чекали.

Офіцери, щоб прогнати знесилюючу нудьгу, влаштовували полювання на звірів, багато яких, приваблених запахом стерва, збиралося біля міста. Показалися цікаві звірі, яких не бачили в цій області вже багато поколінь. З Лівану спустилися вовки, від Йордана прийшли леви, із Гілеада та Базана пантери. Лисиці стали гладкі, і для того їм не треба було мати багато хитрості. І гієнам, і ревучим зграям шакалів ішлося добре. На хрестах, що обрамовували всі дороги, густо сиділо гайвороння, на вершинах гір сиділи підстерігаючи шуліки.

Лучники робили собі іноді забаву з того, що поціляли зголоднілих юдеїв, які корчилися на кладовищі. Інші римські солдати підходили поодинці або групами до стін, на таку віддаль, що в них не могли стріляти, але могли їх бачити, і показували тим на стінах, який багатий у них раціон, жерли, кричали: «Геп, геп, Hierosolyma est perdita».

Минуло сім тижнів від початку облоги. Юдеї відсвяткували своє свято п’ятидесятниці, нужденне це було свято, і ніщо не змінилося. Минув увесь місяць липень, ніщо не змінилося. Юдеї робили вилазки проти нових валів, але невдало. Проте цей похід шарпав нерви римських леґіонерів