Читати книгу - "Юдейська війна, Ліон Фейхтвангер"

жив тепер у храмі. Його дикі очі стали сухі, голос тільки з трудом проходив крізь ослаблі губи. Це було чудо, що висхлий чоловік міг триматися прямо, але він тримався прямо. Так, він став не такий скупий на слова, як раніше, він уже не боявся свого Вавилонського акценту, він був щасливий. Увесь світ є сітка і пастка, тільки в храмі безпека. І Нахумове серце підіймалося, коли він бачив, що, не зважаючи на всі злигодні навколо храму, храмова служба, як завжди, провадилася з тисячею пишних докладних церемоній, із ранковою жертвою та жертвою вечірньою.

Усе місто гинуло, але дім і стіл Ягве були пишно обставлені, як і сотні років до цього.

Від храму склодув Нахум часто йшов на біржу, на Кіппу. Чимало бюргерів збиралося там за старою звичкою і не зважаючи на голод. Але тепер торгувалися, звісно, не на каравани прянощів і не за флоти дерева, а за мізерну кількість харчів. Один-два фунти зіпсованого борошна, жменя висушеної сарани, баночка рибного соусу. На початку червня хліб продавався на вагу скла, потім на вагу міді, потім на вагу срібла. 23 червня за шефель пшениці, тобто за 8,75 літрів, платили 40 мене, а ще перед липнем цілий талант.

Зрозуміло, ця торгівля мала провадитися таємно; бо вже давно військова влада реквізувала всі харчові продукти для війська. Солдати обшукували будинки до останнього закутка. Своїми кинджалами та шаблями вони переривали все і з грубими дотепами забирали останню унцію їстівного.

Нахум благословляв свого сина Алексія. До чого вони б дійшли без нього? Він годував увесь дім у Провулку мироробів, і батько діставав найбільшу частку. Нахум не знав, де ховав Алексій свої запаси, і не хотів цього знати. Одного разу Алексій прийшов додому збентежений, закривавлений від важкої рани. Певно на нього натрапили блукаючі солдати, коли він хотів дістати щось зі своєї схованки.

Аж до нирок сповнений страхом і гнівом сидів склодув Нахум біля ложа свого старшого сина, що лежав із сірим обличчям, слабий і непритомний. Ах і ох, чому він не послухався свого сина Алексія раніше? Його син Алексій найрозумніший із людей, а він, його власний батько, не зважувався признаватися до нього, просто через те тільки, що кругом крутилися шпиги властей. Але тепер і він більше не замикатиме рота. Коли його син Алексій знову встане, тоді він піде з ним до Жовтолицього, бо, не зважаючи на весь терор, зі заплутаної системи підземних ходів і печер під Єрусалимом виринали чимраз нові пророки, проповідували мир та упокорення, і знову зникали в підземному світі раніше, ніж їх могли схопити макавеїсти. Нахум був переконаний, що його син Алексій знається з вождем цих пророків, а саме з тим темним, таємничим, якого називають тільки Жовтолицим.

Так переповнював його гнів проти макавеїстів, що він не відчував уже більше голоду; сильне хвилювання проганяє голод. Насамперед проти його сина Ефраїма спрямовувалася його лють. Хоч хлопець Ефраїм із свого пайка чимало віддавав своєму батькові та Алексійовій сім’ї, але глибоко в душі Нахум боявся, що це Ефраїм міг навести солдатів на сліди Алексія. Такі підозра, безсилість і гнів робили склодува Нахума майже божевільним.

Алексій одужував. Але голод ставав дедалі гірший, скупі харчі були завжди однакові, літо було спекотне. Найменший син Алексія помер, дволітній, а через кілька днів і старший, чотирилітній. Дволітнього ще змогли поховати. Але коли помер і чотирилітній, труп був занадто важкий, а сил було занадто мало, і мусили задовольнятися тим, що скинули мертвого в яр, який оточував місто. Нахум, його сини та його невістка понесли маленький труп до південних східних воріт, щоб капітан Маннеус бар-Лазар, що відав похоронами, звелів його скинути в яр. Нахум хотів сказати похоронну промову, але як був він дуже слабий, його слова плуталися, і, замість говорити про малого Яннаї бар-Алексія, він сказав, що капітан Маннеус впорався вже тепер з 47 203 трупами і дістав таким чином 47 203 сестерції, а за це він може купити на біржі приблизно два шефелі пшениці.

Алексій сидів, скорчившись на землі, і сім днів тримав жалобу. Він хитав головою, трусив брудною бородою. Він заплатив дещо за любов до свого батька і до своїх братів.

Коли він вперше знову поплентався до міста, то був здивований. Він гадав, що злидні не можуть побільшати, але вони побільшали. Раніше Єрусалим був славнозвісний своєю чистотою, тепер над усім містом стояв дикий сморід. В окремих кварталах міста мертвих збирали у громадські будівлі, а коли вони ставали повні, тоді ці будівлі замикали. Ще страшніша за сморід була велика тиша у такому живому давніше місті; бо тепер і найрухливіші втратили охоту розмовляти. Мовчазний і смердючий, сповнений густими роями мух та інших комах, лежав білий Єрусалим під літнім сонцем.

На дахах, на вулицях, всюди валялися виснажені, з сухими очима, з розкритими ротами. Багато з них хворобливо порозпухали, інші повисихали до ребер. Кроки солдатів не могли їх змусити зрушитися з місця. Вони лежали, ці зголоднілі, всюди і дивилися на храм, що височів на своєму горбі, білий і золотий, у блакитному повітрі, і чекали смерті. Алексій побачив жінку, яка рилася в покидьках разом із собаками, шукаючи чогось їстівного. Він знав цю жінку. Це була стара Ханна, вдова первосвященика Анана. Колись мусили розстилати перед нею килими, коли вона йшла по вулиці; бо її нога була надто значна, щоб ступати в порох дороги.

А потім надійшов день, коли і Алексій, найрозумніший із людей, сидів нерухомо та безпорадно. Він знайшов свою схованку в підземеллі порожньою, хтось інший забрав решту його запасів.

Коли Нахум із трудом витиснув цю нещасливу звістку зі свого сина, він довго сидів і думав. Це була заслуга — поховати мертвого; це була остання заслуга перед Ягве — поховати себе самого, коли ніхто про це не подбає. Нахум бен-Нахум вирішив здобути собі цю останню заслугу. Коли хтось мав такий вигляд, що жити йому лишилося найбільше один-два дні, то варта випускала його за ворота. Його теж пропустять. Він поклав руку на голову свого сина Алексія, що тупо дивився на свою погаслу дружину, і благословив його. Потім він узяв заступ, рахівничу книгу, ключ від старої склодувні, кілька миртових гілочок і трохи ладану та поплентався до південних воріт.

Перед південними ворітьми була велика печера для костей померлих. Після того, як труп пролежав приблизно рік і згнив до костей, останки збирали звичайно у дуже маленьку труну і цю труну ставили