Читати книгу - "Знайдені, Євгеній Шульженко"

​«Повернемось до погоди» - подумала Мілана та одразу відчула хмари над головою. Вона зрозуміла, що дощем все не закінчиться, хмари були великими та важкими. Костя та Аринка приготували або град, або сніг, відчувався сильний та пронизливий холод.

​Дівчина спробувала уявити спокійну ніч, теплу, місячну. Без вітру та дощу. Думки тільки но виникнули в голові – одразу розвіялись, повернувши біль. «Дивно» - подумала Мілана, відчувши, що хмарам не подобається таке рішення. «Наче я можу щось зробити?» - хмикнула дівчина. Але знову спробувала уявити спокійну ніч, вкриту зорями та спокоєм.

​Головний біль посилився, але думки деякий час висіли в повітрі, лише потім зникли. Раз за разом, кожна уява тихої погоди віддавала болем, але думки залишались довше й довше. Через декілька хвилин, Мілана ясно усвідомила, що дощ закінчився. Вона відчула здивування всіх істот навколо. Уявила зорі, зосередилась. Дівчина в цей момент навіть відчула, що Іван присвиснув, дивлячись в небо. Для всіх, хто зараз був в світі лісу, відкривалась дивна картинка.

​Дощ припинився та зник вітер. Хмари повільно почали розходитись, відкриваючи зорі. Ось виглянув велетенський місяць та освітив все навколо нічним магічним сяйвом. Дерева заспокоїлись, навіть сови вилізли з свого укриття та почали ухати. Мілана відчула й настрій вовків, що задоволено почали підмітати землю хвостами, висунувши язики.

​Несподівано, дівчина відчула різкий біль, наче якась сила намагається виправити ситуацію – хмари зупинились, не знаючи, що їм зараз робити. Але Мілана розуміла, що її зміни вже не поміняти, вона відчувала це серцем, теплом в грудях. «Ні, не можна» - всміхнулась дівчина та швидко прогнала цю думку. Сила відступила, зменшилась та вмить зникла. Погода стабілізувалась, надавши тихій ночі повні права.

​Мілана відчула, що може відкрити очі, зробила це негайно. Вона побачила перед собою проміжний світ, тихий та сірий. Внизу, біля вогнища стояли олень та рись, вони були розгублені. Вона була впевнена, що істоти не розуміють, чому те, що вони завжди робили – пішло своїм шляхом. На якусь мить, дівчині здалось, наче істоти зрозуміли причину, несподівано вона відчула їх страх – липкий та смердючий. Мілана зморщила ніс та відвела погляд.

​Вона закрила очі, виганяючи темряву з голови, запрошуючи думки, благаючи ліс повернути її. Так і відбулось. В вуха вдарив легкий вітерець, спів сов, та повернулось вже не впевнене гарчання вовків. Мілана відкрила очі та побачила Аринку з Костею, їх зелені та чорні очі. В цьому світі не було видно їх справжніх емоцій, та дівчина була впевнена в тому, що побачила в проміжному світі. Лишалось сказати «Бу!», від чого істоти просто почнуть розбігатись в різні сторони.

​Дівчина сиділа тихо, не видаючи себе, не думаючи ні про що. Костя насупився, але потім зупинився, завів руки за спину. Аринка подивилась на свого друга, потім похмуро перевела погляд на дітей.

«На сьогодні досить, - сказала в думках дівчинка з зеленими очима, - ми не хочемо, щоб ви розслабились. Але й не забувайте, ви не лишитесь тут і не знайдете вихід з лісу, - вона помовчала, підбираючи слова, - рано чи пізно, ви самі почнете благати нас повернутись до табору.»

Костя тихо засміявся, дивлячись хитрими очима на дітей. В його посмішці можна було прочитати – «Ми вам влаштуємо!». Істоти розвернулись та пішли в різні сторони. Вовки сиділи та гарчали, але було видно, що вони втомлені і хочуть швидше йти звідси. Дочекавшись, коли їх господарі зникли в стінах лісу, підскочили та зібрались гурбою. Всі разом загарчали, клацаючи зубами, а потім чкурнули до тунелю, що вів до велетня. Ще мить, галявина стала пустою.

Мілана зіскочила з дерева, ногою легенько вдарила мертвого вовка. Потім вона вийшла до вогнища, що залив дощ та почала сміятись. Напевно, вона так ніколи не сміялась, до болю в грудях, з сльозами на очах. Коли Іван та Ліза спустились та підійшли до дівчини, подивились на неї схвильовано. Вони не розуміли, чому вона так радіє. Це звісно перемога, але далеко не кінець.

- Що вони вам казали? – спитала Мілана, подивившись на Івана, - коли вийшли на галявину.

- А ти наче не чула, - всміхнувся хлопець, - дерево наче не таке велике.

- Ти не звернув увагу, бо був зайнятий, - пояснила дівчина, - пам’ятаєш, Костя та Аринка не знають, що я можу повернутись. Я перейшла в світ сутінок і там дещо знайшла, – вона всміхнулась та подивилась на небо, - яка гарна ніч, згодні? – вона подивилась на місяць та розвела руки, - наші друзі були спантеличені погодою, коли вона вмить змінилась? Швидко скінчився дощ, вийшов місяць, з’явилисьзорі.

- Не можу сказати, що вони були спантеличені, - насупився Іван, - але розповідаючи про те, що ти зникла назавжди - різко спинились.

- Ми просто слухали та мовчали, - махнула головою Ліза, - вони казали, що ти стала жителькою проміжного світу, тебе вже не повернути. – вона дивилась на Мілану, - ми то розуміли, що це не так. – вона помовчала, - я дійсно думаю, що вони прийшли налякати, але потім передумали.

- Ні, - Мілана знову засміялась, - не передумали. Це я змінила погоду.

Іван присвиснув, а Ліза від здивування відкрила рота. Мілана пояснила, що коли прийшли істоти, то вона чкурнула в проміжний світ. Згадавши слова Бегемота, вирішила якось злякати оленя та рись. Та опинившись в сутінках, зрозуміла, що навіть гадки не має як це зробити. Та прийшла ідея вплинути на природу, адже істоти можуть це робити. Чому б не спробувати самій?