Читати книгу - "Записки Полоненого, Олекса Кобець"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Кооперативний інструктор Пилипенко з «Поюру» («Потребітельскоє Общество Юга Россії»), що так радо пристав був на початку організації чайні навчити кількох людей рахівництва, потім хутко зрікся такої «крамоли», перейшов до табору майстерових і був потім у них трохи не за вождя. Коли вдарила петроградська революція, довго не вірив, разом із усім бараком майстерових підбурював інших не вірити, не писати наказів, не ухвалювати ніяких постанов, бо все то — «німецькі інтриги», а перед «родіною» — зрада…
Різдвяного вечора на вечірці деклямую перед тисячною адиторією свого, наспіх того ж таки дня написаного, вірша:
ПОЛОНЕНИМ
«Друзі невольники! В ніч Різдвяну
Казку б я вам розповів чарівну,
Щоб ви иа крилах легеньких її
Вільно полинули в Рідні Краї…
В рідні оселі, до білих хаток,
До матерів, до жінок, до діток,
Що, дожидаючи вас здалеки,
Плачуть, безрадні, не дні — вже роки…
Щоб, замість крику чужих вартових,
Крізь навісний, густосплетений дріт,
Вас колисав срібний дзенькотом сміх
Кинутих вами маленьких сиріт.
Щоб усміхнулись і ви уночі,
З рідними, з дітками в церкву йдучи
Свято всесвітнє, надійне стрічать, —
Матір Велику з Дитятком вітать.
Хто б не були ви — на світі всьому
Нам збудували однаку тюрму:
Націй, релігій не час розрізнять —
Аджеж однаково мусим страждать!
Друзі, знесилені в праці тяжкій!
Як вашим душам, потрібен спокій, —
Так би хотів я в вінку казковім
Цвіт забуття дати змученим їм…
Друзі невольники! Сили нема…
Казкою тішитись — мабуть дарма:
Б’ють нас, гойдають голодні вітри —
Бог нас не бачить, не чує згори.
Там, — десь за дротом — життя клекотить,
Хто ще живе — поспішається жить;
Але не нам у тюрмі, в чужині
В церквах засяють привітні огні, —
Дзвони ударять гучні…
Друзі невольники! В нїч Різдвяну
З вами всіма я журливо зідхну, —
Знову в серпанок жалю угорнусь,
З тугою в небо прозоре звернусь,
Як дзвони ударять гучні —
Бога шукатиму,
В Бога питатиму:
Знає про нас Він чи ні?
Переповнена заля реве і гримить оплесками, чути хлипання, навіть голосні, глибокі ридання.
Якийсь німецький композитор, в ранзі оберляйтенанта, переказували мені, на перекладені йому кимось слова цього вірша написав дуже зворушливу музику. Шкодую, що мені так і не пощастило її в своєму житті почути.
А після вечірки товариш Микола Лозовик заходить розчулений у барак, підходить. Бачу — щось йому хочеться хороше сказати, огинається.
— Ну, кажи, що?
— Та нічого… Все добре. Тільки оте «націй, релігій не розрізнять» — неправильно… Да…
— Не час розрізнять! Та ніч же Свята. Та Свято ж народження Найвищого Ідеалу Вселюдської Любови, Миколо…
Я знаю, що зауваження товариша Миколи — це наслідок глибокої націоналістичної роботи у фрайштадтському таборі. Я знаю, що товариш Микола глибоко вірить шановному професорові Ст.Смаль-Стоцькому, що справді треба читати не «німецькою», а «московською» блекотою, я знаю, що не мені, з глибоко в душі прихованою вірою в правдивість тверджень шановного професора, переконувати міцного й непохитного, як дуб, товариша Миколу Лозовика, я посилаю його лагідно під три чорти і, зворушений вечіркою, блаженно засинаю.
ТАМ ДАЛЕКО ДЗВОНЯТЬ ДЗВОНИ…
А коли вдарила, вибухла в Петрограді революція, наше муравлище заворушилось, як справжнє муравлище.
Ті, що зідхали, хлипали й плакали на Різдвяний Вечір, сьогодні ревма-ревуть — потужно, погрозливо, після моєї деклямації:
«…Там, дмеко дзвонять дзвони
В тоні радісних пісень:
Там тріщать криваві трони,
Вчувши свій останній день.
Ми — раби ще, бо за дротом?
То ж дрібниці — скоро край!
Аджеж там, за небозводом,
Й нас чекає волі рай!
Там, на рідному роздоллі,
Хори радісних пісень…
Друзі! Вгору прапор Волі!
Привітаймо й ми цей день!
Хай утіхою нам стане,
Що такий величний час
Не байдужими застане
І в неволї нас!»
Невимовні радощі, піднесення, бадьорість…
Заворушилися й наші професори, і ввесь Союз Визволення України.
Про революцію в Петрогра:ді, про те, що «петроградський гарнізон перейшов на сторону народу», знали ми вже другого березня.
І другого березня, посеред табору — був чудовий соняшний, весняний ранок — під нашвидку виготовленим червоним прапором — поставили стола й почали — просто на стіл — збирати гроші — на революцію.
Але недовго збирали. Бо за якусь годину допитливі очі австрійських дозорців угледіли того прапора й доповіли про нього самому таборовому комендантові, оберстові Льонгардтові, що ото так пишався своїми, такими культурними полоненими. І з того зчинилася справжня буря.
Сам таборовий комендант, оберст Льонгардт, страшенно тією звісткою розлючений, миттю викликав свого помічника, нашого милого і шанованого професора Ст.Смаль-Стоцького і наказав, щоб негайно прибрали це «неможливе, нечуване безглуздя…» Бо інакше він рішуче, — чуєте, пане капітане, — рішуче заборонить і ваші національні прапори вивішувати… йому, взагалі, пане капітане, ніяка революція непотрібна… Та нікого те не засмутило ані трохи. Тоді табір під величезним жовто-блакитним прапором далі збирав гроші — на Українську Революцію.
Заметушилися і професори, і Союз Визволення України.
За якийсь тиждень одержуємо з українських таборів полонених із Німеччини їхні газети і повідомлення, що там широко позначилася вже праця Союзу Визволення України. По німецьких таборах уже, як кажуть, розгорнулась кампанія підготови виборів до Всеукраїнських Установчих Зборів, там пишуть резолюції, розробляють накази депутатам, а в шапках газет — там виходять тижневі газети — голосні заголовки:
«Нехай живе наш депутат, кандидат на гетьмана Соборної України, пан Скоропис-Йолтуховський!»
Треба сказати, що в німецьких таборах полонених українців — народ узагалі рішучіший, рвучніший і швидший на рішення — менше чухається.
То з німецьких таборів вийдуть дивізії «синьожупанників», що для них (слухайте, слухайте, туполобі політики з Петрограду!) німецьке інтендантство передбачливо виготовило ті жупани ще року… 1907-го. Аякже: тисяча дев’ятсот сьомого — ще за
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Записки Полоненого, Олекса Кобець», після закриття браузера.
