Читати книгу - "Записки Полоненого, Олекса Кобець"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Наш табір багато поміркованіший. Правда, розворушила, напоїла п’яно буйними радощами, великонадійними надіями, прекрасними, привабливими сподіванками і нас революція, але в нашому таборі за голову головної громадсько-політичної організації — суспільно-просвітнього гуртка — такий кремезний дядя з Лубень, Іван Павлович Мороз, старий есдек ще з дев’ятсотих років, і ні він, ні ввесь табір за його проводом, до монархічних ідей не схилялися.
І Фрайштадтський табір не послав до майбутніх Всеукраїнських Установчих Зборів кандидатом на гетьмана великого землевласника з Наддніпрянської Украіни, пана Скорописа-Йолтуховського. Проти голосувало загально-таборове віче всього населення табору.
А коли прилітає до Фрайштадту він сам — стрункий, вишліфуваний, вишукано одягнений, европейського маштабу дипломат, ще досить молодий віком чоловік, з лагідним проділом на трохи залисілій голові й моноклем біля лівого ока, — загально-таборове віче полонених зачароване його безнастанною, як гірський струмок, веселою, дотепною мовою бувалої в бувальцях людини.
Справді, любо було послухати, які чудові перспективи розвитку нашого багатого й родючого Рідного Краю малював цей чепурний, лагідний джентльмен, говорячи до нас чудовою, бездоганною, рідною всім нам, українською мовою!
Але на загально-таборовому вічі півтори чи й дві тисячі сірої, чорноробної сили, і блискучий, безжурний депутатський виступ — нема-нема, та й перетне хтось уїдливим запитанням:
— А як же воно з земелькою буде, пане-товаришу?
Тоді промовець, ні на одну часточку миті не зупиняючись, робить такий божественно-чарівний жест рукою досвідченого дипломата, ще божественніше посміхається до залі й продовжує:
— З земелькою? І з земелькою, звичайно, влаштуємось. Зберемо Установчі Збори, поміркуємо, як слід, обсудимо, по-хорошому, знаєте, по-культурному. Ми ж не варвари якісь, не грабіжники, боронь Боже, — чи там десь викупити, то й викупимо, чи обмежити велике землевласництво — побачимо, поміркуємо, знову-таки, аякже…
І гостро, і дотепно, і культурно. Але важко, видно, й такому неперевершеному промовцеві переконати розбурхану далекою революцією багатотисячну масу.
І загально-таборове віче Фрайштадтського табору полонених українців обмежилось виробленням короткого, стислого, скромного, але й рішучого наказа: «Временному революціонному правітельству Росси», вкрило того наказа впродовж двох тижнів двадцятьма тисячами підписів усіх приписаних до Фрайштадтського табору полонених, вимагало в тому наказі «привернення Україні основ Переяславської угоди 1654 року, радикальної земельної реформи, народньої міліції, самоврядування, вісімгодинного робочого дня, доброї техніки безпеки, пристойної заробітної платні» і т.д.
І передали того наказа, з усіма підписами, через пана Скорописа-Йолтуховського, голові тимчасового російського уряду Керенському.
І хоча кооператор із «Поюру» Пилипенко й не підписався на тому наказі та підбурював і ввесь барак «майстерових» не здаватися на «інтриги», проте, не спинив він стихійного руху двадцятьох тисяч фрайштадтців, як не спинив і переможної ходи революції — «там, далеко, за горами, в ріднім краю…»
Тоді актив громадсько-політичної верхівки в таборі став обмірковувати, що робити з отим запеклим «контрою», і пропонував, голосами найгарячіших голів, просити таборове начальство вислати його, кооператора поюрівського, геть із Фрайштадтського табору десь у Тірольські гори.
Але всі тепер такі добрі, такі лагідні в сподіванні швидкої волі, що не погоджуються на такі пропозиції, а тим часом Пилипенко сам подав таборовому начальству прохання — вирядити його десь на сільську роботу з Фрайштадту.
Далі від цієї «крамоли», мовляв…
Скатертиною тобі дорога, вперта, тугодумна, реакційна людино!
IV. ДОДОМУ І ВДОМА
«РЕВОЛЮЦІЇ ПОТРІБНІ КУЛЬТУРНІ СИЛИ…»
А сподівана швидка воля не приходить, та й не приходить.
Тоді деклямую на таборовій вечірці:
ІЗ ЧУЖИНИ
«Там, далеко за горами, в Ріднім Краю,
У воскреслім, розквітлім гаю,
Пісні волі, життя громом дзвонів ревуть, —
Там кайдани невольничі рвуть,
Там живуть.
Як би, як би хотілося злитися з ним
Із відродженим гаєм рясним —
Його радістю жить, його щастям, цвісти,
Праці творчої лепту й свою прийести!
Та неволя нудна павутиння снує,
Обснувала — дихнуть не дає,
І регоче злорадно примара страшна…
А надворі сміється весна
Чарівна…
Як то гірко, як тяжко, що сковані ми,
Що з обіймів нудної тюрми
Тільки й маємо сил, що гукнути в цей час:
«Духом з вами ми всі, але ви… ви — без нас»!
Та чи й вигук той наш долєтить аж туди,
Де цвітуть пишноцвітні сади,
Утопають в красі чарівної весни;
Чи почують, почують вони,
Ті, що рвуть кайдани?
Як би, як би хотілось полинуть туди,
Стать з братами-борцями в ряди, —
В боротьбі йти разом, в творчій праці згорать,
А не мокрими тліть, не рабами вмирать!»
І тоді очі тисячі слухачів загоряються жадібним, усепалючим бажанням волі, ще лютішою тугою за Рідним Краєм, іще непереможнішим прагненням туди, де «кайдани невольничі рвуть»… Юрба шаленіє, плещучи, а, розійшовшися, довго тієї ночі не спатиме, посилаючи люті, з глибин душ, прокльони на голови тих, хто затягає війну…
Волі… Волі… Ой, воленьки!..
Ось уже віддзвонила в усі дзвони новонароджуваного на всій земній кулі молодого, яскравого життя, чарівна весна, ось, уже припікати починає гаряче червневе сонце, а з того боку дротів, здалеки, з-поза гір, чорні круки приносять звістки чорні:
— «Війна до побєдного…»
— «Відновити смертну кару в революційній армії й фльоті…»
— «Липнева перемога «революційного» уряду Керенського над революційним робітництвом у Петрограді…»
— «Поміщикам сплачувати од снопа, збираючи врожай на захопленій революційним селом землі…»
А тут — нудота, нудота, нудота…
Часами сам собі здаєшся за зв’язаного, потріпаного орла, кинутого на роздоріжжі в гарячу спеку, і борсаєшся-борсаєшся, б’єшся безсило об придорожну пилюку…
І от саме тоді приходить, як відгук далекого, такого довгожданого грому, на спрагою стомленому, безхмарному, нудьготному небі, коротенька листівочка від відпоручника (представника) Української Центральної Ради з Стокгольму. Через Союз Визволення України з Відня:
«Революції потрібні культурні сили. Шліть людей, людей і людей…»
НАС НАБРАЛОСЯ СІМНАДЦЯТЬ
Заметушився фрайштадтський табір.
— Хто поїде?
— Кого відпустять?
— Скільки дозволить начальство?
— Як переберуться?
— Хто поїде?
— Всі поїдемо.
— Ой, пустіть, пустіть на волю!..
— Не можна всім.
— Я! Я! Я!
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Записки Полоненого, Олекса Кобець», після закриття браузера.
