Читати книгу - "Якщо кров тече"

Їм треба було сісти перед будівлею, повністю на вид­ноті в людей і бандитів Діка Прескотта, бо то була основа хитрого плану, вигаданого Ейверілом, щоб вивезти Прескоттового синочка з міста під самісінькими носами тих зарізяк, які нібито збиралися цьому запобігти. Правоохоронців мало бути видно, особливо помічника шерифа на ім’я Кел Гант, котрий виявився того ж зросту й статури, що й молодший Прескотт.

Гант був одягнений у барвисте мексиканське серапе й широченний ковбойський капелюх зі срібними пряжками. Екстравагантні криси капелюха приховували обличчя. Це важливо. Серапе й капелюх не належали Гантові — і він сказав, що почувається в них дурнем. Шериф Ейверіл на це не зважав. Він хотів, щоб люди Прескотта дивилися на одяг, а не на людину.

Це все добре. Хороша історія. А тоді пішли проб­леми.

— Ну отже, — сказав помічникам шериф Ейверіл. — Годиться подихати нічним повітрям. Хто там хоче на нас подивитися — хай собі дивиться. Генку, візьми з собою пляшенцію. Треба впевнитися, щоб народ на дахах добре роздивився дурного шерифа, що випиває зі своїми ще дурнішими помічниками.

— Мені справді треба вдягати це на голову? — майже простогнав Кел Гант. — З мене сміятимуться аж до смерті!

— Ти мав би хвилюватися, чи не прийде вона ще до ранку, — сказав Ейверіл. — Ну ж бо. Витягнімо ці гойдалки надвір і…

І тут Дрю спинився, приголомшений думкою про те, як у малесенькому кабінеті шерифа Біттер-Рівер уміщуються три крісла-гойдалки. Ні, чотири крісла-гойдалки, бо потрібне ж одне й для самого Ейверіла. Це значно абсурдніше за крислатого «стетсона», що затіняв обличчя Кела Ганта, і не тільки тому, що гойдалки мали заповнювати всю кляту кімнату. Сама ідея крісел-гойдалок протилежна охороні правопорядку, навіть у малому західному містечку на кшталт Біттер-Рівер. Люди сміятимуться. Дрю видалив більшу частину речення й глянув на те, що лишилося.

— Витягнімо ці…

Що? Стільці? Чи може в шерифа взагалі бути аж чотири стільці? Не дуже вірогідно.

— Навряд чи в нього там передпокій для очікування, блін, — сказав Дрю й утер чоло. — Точно не…

Чих заскочив його зненацька, Дрю розрядився раніше, ніж устиг прикрити рота, й заляпав ноутбук дрібними краплинками слини так, що букви на екрані повикривлялися.

— Гімно! Бісова срака!

Він кинувся до серветок, щоб витерти екран, але коробка була порожня. Замість них він узяв рушника для посуду, а закінчивши витирати екран, подумав, наскільки вологий рушник став схожий на хустину Роя Девітта. Зашморгану хустину.

— Витягнімо ці…

Як там його гарячка, дужчає? Дрю не хотілося в це вірити, а хотілося вважати, що нарослий жар, який він відчував (та й посилене гупання в голові), пояснюється натугою від спроб розв’язати цю ідіотську задачу з гойдалками, щоб можна було рухатися далі, але все це явно скидалося на…

Цього разу він спромігся відвернутися, перш ніж чих вирвався назовні. І вже не один, а кілька поспіль. За кожним разом пазухи носа ніби надималися, як перекачані колеса. В горлі пульсувало, у вусі теж.

— Витягнімо ці…

А тоді до нього дійшло. Лавка! У шерифа могла стояти лавка, на якій люди сиділи, поки чекали черги викласти свою справу. Він усміхнувся й показав собі великого пальця. Хворий він чи ні, а шматочки все одно збираються в одне ціле, і чи це аж так дивно? Творчість часто ніби має окремий надійний контур, що працює незалежно від хворого тіла. У Фланнері О’Коннор був вовчак. У Стенлі Елкіна — розсіяний склероз. У Федора Достоєвського була епілепсія, Октавія Батлер потерпала від дислексії. Чим на цьому тлі є паршива застуда, та нехай і грип? Він може з цим працювати. Лавка це довела, лавка — це геніально.

— Витягнімо цю лавку надвір та випиймо потроху.

— Але ми ж не питимемо по-справжньому, га, шерифе? — спитав Джеп Леонард. Йому детально пояснили весь план, але Джеп не був найяскравішою лампою в…

Найяскравішою лампою в люстрі? О Боже, ні, це ана­хронізм. Чи ні? Лампа — точно, жодних ламп у 1880-х не було, але люстри були, звісно, були. Навіть у салуні! Якби в нього тут був інтернет, він міг би видобути будь-яку кількість старих прикладів, але ні. Тільки двісті каналів у телевізорі, більшість із яких — сміття.

Краще використати іншу метафору. Якщо це взагалі метафора — Дрю не був упевнений. Може, це просто порівняльний… щось порівняльне. Ні, це метафора. Він був певен. Майже.

Яка різниця, річ не в цьому, це ж не вправа в аудиторії, це книжка, його книжка, тож треба писати собі. Не зводити очей з мети.

Не найстигліший кавун на городі? Не найшвидший кінь на перегонах? Ні, це жахливо, але…

І воно прийшло. Чари! Він нахилився й швидко на­друкував.

Йому детально пояснили весь план, але Джеп був не найбільш тямущим учнем у класі.

Вдоволений цим (ну, відносно вдоволений), Дрю підвівся, бахнув «Доктора Кінга», а тоді залив його склянкою води, щоб змити присмак з рота: слизьку суміш засобу від застуди і шмарклів.

«Це ж як раніше. Саме це сталося з “Містечком”».

Він міг казати собі, що це не так, що цей раз геть інакше, що окремий контур не був аж таким надійним через гарячку, і то доволі сильну, судячи з відчуття, і все це через те, що він приклав руку до хустини.

«Ні, ти приклав руку до його руки. Приклав руку до руки, яка приклалася до хустини».

Приклав руку до руки, яка приклалася до хустини, точно.

Він відкрутив холодний кран і ляпнув води на облич­чя. Стало трохи краще. Він розвів порошок від голови водою, випив, а тоді пішов до дверей і штовхнув їх. Був переконаний, що надворі стоятиме лосина мамця, — настільки, що на мить (завдяки гарячці) йому здалося, що він справді побачив її біля сараю з інструментами, але то просто тіні рухалися від вітерцю.

Він кілька разів глибоко вдихнув. «Усередину входить хороше повітря, назовні виходить погане. Навіщо я руку йому потис, невже наївся дурману?»

Дрю повернувся до будиночка й сів за ноутбук. Налягати далі здавалося не дуже розумною думкою, але не налягати було ще гірше. Тож він почав писати, намагаючись викликати той вітер, що наповнив був його вітрила й заніс аж сюди. Спершу наче виходило, але десь під обід (якого йому не дуже хотілося) внутрішнє вітрило обвисло. Може, це через хворобу, але все надто скидалося на те, що було раніше.

«Я ніби починаю губити слова».

Саме це він казав Люсі, саме це казав Елові Стемперу, але то була не правда, а просто відмовка, щоб вони могли списати все на письменницький ступор, який рано чи пізно він зможе обійти. Або воно й саме розчиниться. Але правда була в протилежному. У нього забагато слів. Вербник чи гайок? Світить чи сліпить? Чи, може, глипає? Кінь у персонажа жовтогарячий чи жовто-сірий? О, і чого жовто-сірий через дефіс, а жовтогарячий разом?

Він здався о першій. Написав на той час дві сторінки, і йому стало дедалі важче нехтувати відчуття, що він знову