Читати книгу - "Якщо кров тече"

Принаймні ввечері не було жодних сварок, а тільки натяк на холодок у голосі, котрий Дрю добре знав і ні з чим не плутав.

Надворі теж стало прохолодно. Бабине літо начебто закінчилося. На Дрю напали дрижаки, і він наклав до грубки добряче дров, а тоді підсів до неї в татовому кріслі-­гойдалці, ще раз хильнув «Доктора Кінга» й почитав старого Джона Д. Макдональда. Зі вступних сторінок виходило, що Макдональд написав шістдесят чи сімдесят книжок. От у кого, здається, не було проблем з пошуком правильного слова чи виразу, а наприкінці життя він навіть зазнав певної слави серед критиків. Щасливець.

Дрю прочитав кілька розділів, а тоді пішов лягати, сподіваючись, що вранці застуда полегшиться і на нього не чигатиме похмілля після сиропу від кашлю. Ніч видалася тривожною і повною снів, подробиць більшості з яких він наступного ранку не пам’ятав, але знав, що в одному з них опинився в нібито нескінченному коридорі з безліччю дверей в обох стінах. Він був переконаний, що одні з дверей вели до виходу, але не міг вирішити, котрі з них спробувати, а перш ніж устиг обрати бодай якісь, прокинувся ясного холодного ранку з повним міхуром і болючими суглобами. Дорогою до туалету в кінці галереї він лаяв Роя Девітта і його зашморгану хустину.

17

Гарячка не зникла, але нібито трохи втихомирилась, а поєднання «Доктора Кінга» і порошку «Ґуді» допомогло з іншими симптомами. Робота пішла доволі доб­ре, всього десять сторінок замість вісімнадцяти, але як на нього, то все одно феноменально. Дійсно, йому доводилося коли-не-коли зупинятися, щоб пошукати правильне слово чи вираз, але він списував це на інфекцію, що набралася в тілі. І ті слова та вирази зав­жди приходили за кілька секунд, акуратно стаючи на належне місце.

Історія розвивалася. Шериф Джим Ейверіл тримав убивцю в буцегарні, але на нічному потязі поза розкладом, зафрахтованому багатим татком-ранчером, прибули бандити, які тепер брали місто в облогу. На відміну від «Містечка», ця книжка була більше про сюжет, ніж про персонажів і ситуації. Спочатку це трохи тривожило Дрю: як викладач і як читач (не одне й те саме, але близькі, як двоюрідні брати) він був схильний зосереджуватися на темі, мові й символізмі, а не на істо­рії, але ті елементи також ставали на свої місця майже самі собою. А найкращим було те, що між Ейверілом і цим пацаном Прескоттом почав утворюватися дивний зв’язок, що надавало сюжету глибини такої ж неочікуваної, як і той опівнічний потяг.

Замість того щоб прогулятися після обіду, Дрю вві­мкнув телевізор і після тривалого пошуку в меню «ДирекТВ» знайшов погодний канал. Будь-якого іншого дня його потішив би приголомшливий вибір відеоконтенту в цих хащах, але не сьогодні. Довгий сеанс перед ноутбуком висотав з нього сили й майже спорожнив, замість того щоб збадьорити. Заради Бога, ну нащо він потис Девіттову руку? Звісно, через звичайну ввічливість, абсолютно зрозуміло, але заради Бога, чому він після того не вимив свої?

«Десь я це чув», — подумав він.

Так, і ось воно знову, точить його мозок. Це трохи нагадувало попередню катастрофічну спробу написати роман, коли він лежав без сну ще довго після того, як Люсі вимикалась, і подумки розбирав та збирав по-іншому ті кілька абзаців, на які спромігся за день, колупався в матеріалі аж до крові.

«Годі. Це минулося. Зараз інакше. Дивися клятий прогноз».

Але то був не просто прогноз. Погодний канал не допускав такого мінімалізму. То була ціла всрана опера про руїну й погибель. Дрю не міг зрозуміти роману своєї дружини з цим каналом, притулком для численних фанатів метеорології. Ніби щоб підкреслити це, вони вже почали давати імена й негодам, які не дотягували до ураганної категорії. Отой грозовий фронт, про котрий його попереджала продавчиня в крамниці і котрим так переймалася дружина, нарекли «П’єром». Дрю ніколи не зміг би придумати дурнішого імені для погодного явища. Той заходив з північного сходу, із Саскачевану (що садило жінку зі штангою в губі сракою в калюжу, бо це таки був північно-східник) такою траєкторією, що виводила його до НТ-90 завтра або вдень, або надвечір. З ним прийдуть вітри швидкістю шістдесят-сімдесят кілометрів на годину, з поривами за сотню.

— Можливо, вам здається, що звучить це не так погано, — казав поточний метеоботан, юнак з модною неголеністю, від якої у Дрю аж очі боліли. Містер Стерня, поет Апокаліпсису від «П’єра», висловлювався не п’ятистопним ямбом, але близько до цього. — Однак ось про що варто пам’ятати: коли цей фронт промине, за ним радикально впаде температура, тобто, я маю на увазі, впаде, як зі столу на підлогу. Дощ може переходити в мокрий сніг, тож водіям у північній Новій Англії не варто нехтувати вірогідністю утворення на дорогах ожеледиці.

«Може, мені справді слід їхати додому», — подумав Дрю.

Але тепер його тримала не тільки книжка. Думка про довгий виїзд Гімнистою дорогою в такому вимотаному стані, як оце сьогодні, втомила його ще дужче. А коли він нарешті дістанеться чогось подібного до цивілізації, що далі? Їхати собі трасою I-95, сьорбаючи розведений у спирті засіб від застуди?

— Але головне, що треба знати про цього гостя, — казав неголений метеоботан, — це те, що він зустрінеться з гребенем високого тиску, який надходить зі сходу. Це дуже незвичне явище. І це значить, що наших друзів на північ від Бостона може чекати те, що старі янкі називали триденним продувом.

«Отут мені продуй», — подумав Дрю і поклав руку на промежину.

Після того як він без успіху спробував подрімати — тільки крутився й совався, — подзвонила Люсі.

— Послухай мене, містере. — Він ненавидів, коли вона його так називала, не менше, ніж шкрябання нігтями об класну дошку. — Прогнози тільки гіршають. Повертайся додому.

— Люсі, це просто буря, мій тато таке називав свіжачком. Це ж не ядерна війна.

— Повертайся додому, поки ще можеш.

Йому набридла ця розмова, набридла жінка.

— Ні. Мені треба лишатися тут.

— Ти дурень, — сказала вона.

А тоді вперше на його пам’яті вона мовчки урвала дзвінок.

18

Щойно прокинувшись наступного ранку, Дрю ввімк­нув погодний канал, думаючи: «Як пес вертається до своєї блювоти, так дурень повторює дурість».

Він сподівався, що осінній грозовий фронт «П’єр» змінив курс. Ні. Як і його застуда. Йому ніби не погіршало, але й не покращало. Він зателефонував Люсі й потрапив на голосову пошту. Можливо, вона заклопотана. Або, теж можливо, не хоче з ним розмовляти. Дрю був згоден на будь-який варіант. Вона сердиться на нього, але це минеться — ніхто ж не руйнує п’ятна­дцятирічний шлюб через погоду? Особливо через грозовий фронт, що зветься «П’єром».

Дрю зробив омлет з пари яєць і спромігся з’їсти половину, перш ніж шлунок попередив, що коли він пхатиме далі, це може викликати примусову евакуацію. Дрю зчистив тарілку в смітник, сів перед ноутбуком і відкрив поточний документ («ГІРКА РІЧКА № 3»). Він прокрутив туди, де зупинився, глянув на білий простір під миготливим курсором і почав його заповнювати. Якусь годину робота йшла непогано, а тоді з’явилися проблеми. Почалися вони з крісел-гойдалок, у яких шериф Ейверіл