Читати книгу - "Монстр серед монстрів, Марія Власова"

- Слухай, - наказує вона і натискає рукою на мітку, яку сама ж і залишила на моєму зап'ясті, просто під укусом Наяни.

Рука пече вогнем, як раніше було, коли чаклунка виходила на зв'язок, однак тепер вона стоїть навпроти мене і дивиться в очі так, наче хоче щось сказати, але не наважується.

- Любаво, зайчику мій, ти там, схоже, вирішила чинити опір наказам? - прощебетав у мене в голові голос Ферера.

- Якого біса? - запитую в Настасії, яка опустила очі.

- Того самого, моя люба, - задоволено і розслаблено сміється Ферер. - Я так розумію, у нашої дорогої чаклунки не вийшло вмовити тебе співпрацювати на благо своєї батьківщини?

- Звідки він знає? Це його наказ? - запитую в подруги, але вона не відповідає. - Це безумство, що б він там не говорив!

- Но-но, - повчальним тоном влізає мені в голову Ферер, - божевіллям можна назвати тільки те, для чого немає вагомої причини, а ви обидві маєте причини піти та вбити короля і його страшного синочка.

Його солодкий і знущальний тон бісить до чортиків, по порожньому погляду Настасії не можу зрозуміти, чи чує вона цього мерзотника. Мітка пече, я намагаюся здерти її нігтями, але поки не виходить.

- Якщо тобі треба, то йди та вбивай його сам! - кричу, роздираючи нігтями зап'ястя і майже загоєні шрами від зубів Наяни.

- У тебе, Любаво, причин виконати наказ навіть більше, ніж у Настасії, - так само самовдоволено заявляє Ферер. - Хочеш їх почути?

Серце злякано стиснулося, і я завмерла, зі страхом дивлячись у сповнені рішучості, але мокрі від сліз очі Настасії.

- Дівчатка, привітайте свою сестру, - задоволено вимовляє генерал під дівочий зойк.

- Любава? - злякано й невпевнено вимовляє Орися сиплим голосом.

Моє серце падає кудись униз, а ноги не тримають, проте Настасія встигла підхопити мене під руку, не даючи впасти на землю. Смішно, вона ж і затоптала мене в цю в'язку канаву.

- Маленька моя, - шепочу, заплющивши очі.

- Любава! Сестра! - кричать уже хором усі сестри, мій сенс життя.

- Маво, куди ти пропала? - за звичкою перекручує моє ім'я Сара, судячи з усього, заливаючись сльозами. - Ці дядьки забрали тата! Мені страшно!

- Сестричко, де ти? - теж плаче Софія, але куди сильніше за старшу сестру.

- Не скигли, Саро! - вичитує сестер Орися куди більш дорослим голосом, ніж я звикла чути. - І ти не переживай, Софія, скоро сестра повернеться, і ми поїдемо додому.

- Правда? - з такою надією запитує Софія, що заплющую очі, намагаючись не видавати й звуку, поки сльози струмком течуть по щоках.

Мені потрібен час, щоб узяти себе в руки, щоб хоча б голос не тремтів, але часу немає.

- Правда, - відповідає за мене Ферер, - звісно ж, ваша сестра повернеться, щойно дещо зробить для своєї країни, адже вона так сильно любить вас і бажає, щоб ви були в безпеці.

- Ферер! - кричу в гніві, відштовхуючи від себе Настасію.

- Тихіше, тихіше, не лякай дівчаток, - посміхається ця тварюка. - Дівчатка не скигліть, ось Пауль сидить тихо, не плаче - справжній чоловік, майбутній доблесний солдат нашої армії! Гідний брат героя нашої армії магів!

- Брате, - шепоче Настасія вбитим голосом, немов вона знала, що хлопчик і дівчатка в нього. - Бережи дівчаток і бабусю.

Її голос рішучий, а руки стиснуті в кулаки, вона прощається з ним, і мені теж слід попрощатися.

- Любаво! - злякано кличе мене Софія.

- Усе добре, мої дівчатка, - справляюся з голосом і намагаюся говорити спокійно й переконливо.

- Зараз вас нагодують, а потім, уже зовсім скоро я прийду до вас, і разом із татом ми поїдемо додому.

- Правда? - зраділи мої молодші, одна Орися промовчала.

- Орись, - кличу її, як старшу. - Подбаєш про дівчаток? Я сподіваюся на тебе, ти ж у мене розумниця?

- Так, сестричко, - розгубленим голосом повторює моя остання надія.

- Ну, все, досить лірики, приберіть із рук дітей мітки, - наказує тим часом Ферер і додає вже нам із Настасією: - У вас час до світанку.

Біль у зап'ясті минає, ніби й не було його, але голос генерала все ще резонує в голові. Він не опускався до прямих погроз, але те, що дівчатка десь поруч із Ферером і є загроза. Дивлюся на Настасію поглядом, сповненим ненависті. Навіть якщо її брат там, звідки він у них? Адже вона знала, що вони в полоні, але нічого до останнього мені не говорила! Як же так?! Вона ж відіслала лист! А може цей лист зовсім не рятував наших односельців? Може вона, Настасія, і здала їх Фереру? У мене немає слів, якими можна назвати її, і гніву не вистачає, щоб убити на місці.

- Зрадниця, - найм'якше визначення, яке можу їй дати, але чаклунка приймає його стійко, з кам'яним обличчям.

- Тримай! - вручає мені щось, загорнуте в білу хустку.

Тільки стиснувши за інерцією руків'я з металевою ручкою, розумію, що це ніж або кинджал. Тканина сповзає з вістря, якоїсь дивної він форми, схожий на ті, що були в нічної гості, і тут я помічаю на товстому лезі руни.