Читати книгу - "Трилогія смерті"

— Прокляття! — буркнув Рой і шпурнув олівець на стільницю.

Я подивився на східний екран, а тоді перевів погляд на той блискавично начерканий портрет потвори.

Зображене там було наближенням до напівпозитивного й напівнегативного начерку того жахіття, яке було схоплене поглядом за одну коротку мить.

І тепер, коли Чудовисько заховалось за екраном, а метрдотель приймав у нього замовлення, я не годен був одірвати очей од Роевого начерку.

— Майже, — шепнув мені Рой. — Ще б трішечки! Наші пошуки скінчились, юначе.

— Ні.

— Так!

Уже й не знаю, що мене смикнуло зіп’ястись на ноги.

— Добраніч.

— Ти куди ж це? — ошелешено спитав мене Рой.

— Додому.

— І як же ти туди дістанешся? Годину коливатимешся автобусом? Сядь-но.

Роєва рука знову затанцювала по блокноту.

— Припини, — сказав я.

Та йому ці слова були мов з гармати по горобцях.

— Після стількох тижнів чекання? Чортівня якась. Що це напало на тебе?

— Мене зараз так і виверне.

— А мене, думаєш, ні? Гадаєш, мені це до вподоби? — він трішки поміркував. — Еге ж. Я таки виблюю, але спершу доконаю це, — і додав туди ще кошмару та поглибив жах. — Ну, як?

— Тепер я такий переляканий, що далі й нікуди.

— Боїшся, що він вискочить з-за екрана й хап тебе?

— Еге ж!

— Сядь та доїж свій салат. Знаєш, що каже Хічкок, коли його перший художник вивершить усі мізанкадри для сцен фільму? Фільм закінчено? Наш фільм зроблено! Ось цей кінець і є ділу вінець. Фільм у коробці.

— І чого мені так ганебно соромно?

Я важко плюхнувся на стілець, а на ті Роєві шкіци вже й глянути не міг.

— Бо ти не він, а він — не ти. Подякуй Богові та перелічи його милості. Що, як я от просто зараз порву ці начерки й ми подамося звідси геть? Скільки ще місяців доведеться нам із тобою вишукувати щось настільки печальне, настільки жахливе, як оце?

Я мало не вдавився ковтком слини.

— Та вже ніколи не знайдемо.

— Слушно! Цей вечір ніколи не повернеться знову. Тож сиди собі спокійненько, наминай і чекай.

— Я зачекаю, але спокою не матиму — тільки терпітиму жахливий смуток.

Рой подивився мені у вічі.

— Ти бачиш оці мої очі?

— Так.

— І що тобі в них видно?

— Сльози.

— Які є доказом того, що я переживаю не менше за тебе, але нічим зарадити не можу. Холонь помалу, прочахай. Пий.

Він налив іще шампану.

— На смак — гидота, — мовив я.

Рой ще почеркав — і переніс на папір уже все обличчя. То було обличчя цілковитого занепаду, колапсу, от ніби його власник, дух, захований за цим привиддям, пробіг і проплив тисячу миль, а це вже й тоне, от-от зараз і згине. Якщо за тією плоттю й ховалися якісь кістки, то були вони геть потрощені й заново зібрані у формах комах: чужих фасадів, замаскованих руйновищем. Якщо ж за тими кісточками ховався-переховувався якийсь розум, чигаючи в кавернах сітківки й барабанних перетинок, то він відчайдушно волав про власну біду отими косо-кривими вивертами очей.

Та коли їжу зрештою було поставлено й шампан налито перед нашими носами, то ми з Роєм і всілися, катовані вибухами неймовірного реготу, що рикошетив від стінок екрана. Спочатку його супутниця навіть не відгукувалася на ті веселощі, але мало-помалу і її тиха втіха зростала, аж поки й дорівнялася, майже, його гумору. Одначе наприкінці, дарма що його регіт лунав щиро, мов дзвін, її сміх бринів ледь не істерично.

Я цмулив-дудлив, просто наливався, аби тільки втриматися на місці. Коли ж спорожніла пляшка шампану, метрдот приніс іншу й навіть замахав на мене руками, коли я був потягся до свого порожнього гаманця.

— Ґрок! — мовив він, але Рой його й не чув. Аркушик за аркушиком заповнював він свій блокнот, і з плином часу, в міру того як тамтешні заекранні смішки-реготи робилися дедалі гучніші, Роєві начерки ставали все гротесковіші, от ніби самі ті гуки чистої втіхи підживлювали йому пам’ять, ба навіть самі заповнювали сторінку штрихами. Але нарешті та реготня уговкалася. З-за екрана до нас долинула ледь чутна шамотня приготувань до відходу, а метрдот усе ще стояв біля нашого стола.

— Будьте ласкаві, — промимрив він. — Ми мусимо зачинятись. Не заперечуєте?

І кивнув у напрямі дверей, а тоді ступив убік, тягнучи стіл. Рой підвівся, але не відривав очей від того східного екрана.

— Ні, — сказав метрдотель. — Порядок такий, що вийти спочатку маєте ви.

На півдорозі до дверей мені довелось обернутися.

— Рою? — покликав я.

І Рой пішов за мною, але задкуючи, наче виходив із театру, де ще не скінчилася вистава.

Коли ми з Роєм вийшли на вулицю, до хідника якраз підкотило таксі. Вулиця була порожня — лише біля самого бордюру стояв середнього зросту чоловік у довгому верблюжої вовни пальті. Хто він такий, виказував портфель, якого той тримав під лівою пахвою. А портфеля того я ж бачив що день божий кожнісінького літа моїх дитинства та юності перед студіями «Коламбія Пікчерз», «Парамаунт», «МҐМ» і всієї решти. Портфель той був повний чудових портретів Ґарбо, Колмена, Ґейбла, Гарлоу та щоразу і тисяч інших, і кожна робота підписана червоним чорнилом. І все те багатство беріг один схибнутий збирач автографів, уже доволі постарілий. Я завагався, а тоді зупинився.

— Кларенсе? — погукав я.

Чоловік зіщулився, неначе не хотів, аби його впізнавали.

— Але це ж ви, правда? — лагідно запитав я, торкнувшись його ліктя. — Адже ви Кларенс?

Чоловік здригнувся, але хоч голову повернув до мене. Так, те саме обличчя, тільки сірі зморшки та костяна блідість свідчили: постарів.

— Що? — вимовив він.

— Ви пам’ятаєте мене? — допитувався я. — Звісно ж, пам’ятаєте! Я зазвичай гасав довкола Голлівуда з тими трьома шаленими сестричками. Одна з них пошила ті квітчасті гавайські сорочки, які носив Бінґ Кросбі у своїх ранніх фільмах. Влітку 1934 року я щодня опівдні стовбичив перед «Максимусом». І ви теж там бували. Як би міг я це забути? У вас був єдиний ескізний портрет Ґарбо, з підписом…

Але від тих моїх молитовних благань усе ставало тільки гірше. Із кожним вимовленим словом Кларенс тільки все глибше поринав у своє пальто верблюжої вовни.

Він нервово кивнув головою. І нервово зиркнув на двері «Браун-Дербі».

— А що ви тут робите так пізно? — запитав я. — Усі ж порозходилися додому.