Читати книгу - "Невинна й небезпечна, Ольга Обська"

Амалія повернулася до себе, відчуваючи, що тривога за Сюзон вщухла. Схоже, Себастін не наполягатиме, щоб вона покинула палац. Принаймні не сьогодні. Але слова її сумної пісні все одно звучали у голові — ще й дощ за вікном акомпанував.

Однак було ще дещо, що зігрівало цим вогким осіннім вечором — думка про мамин лист. Амалія зручно влаштувалася в кріслі і у світлі настільного світильника почала роздивлятись аркуш із символами. Цікаво, кому було адресоване це послання? Попри логіку та здоровий глузд, Амалії хотілося вірити, що їй.

Вона не могла зрозуміти жодного слова, але їй подобалося водити пальцями по рядках. Папір здавався наповненим особливою енергією, чимось невловимим. Він ніби давав відчути вже забуті емоції — близькість рідної людини. Наче мама тут, поруч, — ніжно усміхається з сусіднього крісла, торкається плеча лагідною долонею.

Ніч огорнула палац, природа за вікном заснула, а Амалія все ніяк не могла випустити дороге серцю послання з рук. Очі знову і знову пробігалися рядками. У якийсь момент їй навіть здалося, що символи почали складатися в знайомі слова, але все ж таки зміст розібрати не вдавалося.

Вона так довго вдивлялася в пожовклий від часу аркуш, що почала розрізняти нюанси. Зворотний бік чимось невловимо відрізнявся від лицьового. Такі самі незрозумілі символи, такі самі щільні рядки, але подушечки пальців реагували по-різному. Тильна сторона здавалася холоднішою. Наче у листа було два автори.

Амалія і не помітила, як почала впадати у напівзабуття. Знаки на аркуші стали нечіткими, розпливлися, розчинилися. І ось уже замість символів вона бачить картинку. Спочатку розмиту, але з кожною секундою все більш реалістичну.

Темні кам'яні стіни де-не-де поросли мохом. Під ногами теж каміння. Кам'яне склепіння над головою. Повітря прохолодне і сире, але не задушливе. Тьмяне світло ллється звідкись з-за спини, попереду лише темрява. Де це Амалія? У гроті? В печері? Вона почувається дуже маленькою. Біля неї сивий старець, згорблений під вагою прожитих років, але вона все одно вдвічі нижча за нього. Старий тримає руку Амалії у своїй сухій зморшкуватій долоні. Поруч із ним не страшно. Хто це? Чи не він працював сторожем у пансіоні колись давним-давно — настільки давно, що й не згадати, стільки Амалії тоді було років?

Він заводить її все далі і далі в кам'яне нутро гроту. Зупиняється, коли очі перестають розрізняти в темряві хоч що-небудь. Але обличчя старого Амалія все одно бачить. Кожну рису, кожну зморшку. Їй подобається його спокій, мудрість, велич. Але Амалію турбує, що поряд більше нікого немає.

— Де мама? — запитує вона схвильовано. — Я хочу додому.

— Ти повернешся додому, дитино моя, — старий нахиляється, щоб погладити по голові. — Повернешся, коли настане час. Шлях непростий, але ти зможеш. Я допоможу. Але спочатку ти маєш вимовити слова клятви.

Старий просить повторювати його слова. І Амалія повторює. Вона не розуміє їхнього змісту, але вірить, що так треба. Вона промовляє їх, навіть коли починає боліти праве плече — палить так, ніби до шкіри притулили щось нестерпно гаряче. Біль все сильніший і сильніший. Але біль не зупинить Амалію. Вона так хоче побачити маму...

Нестерпне печіння вирвало з напівзабуття. Амалія розплющила очі. Два останні слова з клятви, що нашіптував старий, вона машинально промовила вголос. Біль одразу ж минув. Дихання почало вирівнюватись. Що це було щойно? Сон, навіяний дитячими спогадами? Амалія глянула на плече і жахнулася. Там, де хвилину тому відчувалося печіння, проступив знак. Червоні лінії, наче рани від опіку, що загоїлися, утворювали малюнок — зображення жука-скарабея. То це був не сон? Тоді що?

Відповідь була прямо перед очима — на аркуші паперу, який Амалія, досі тримала в руках. Це була тильна сторона — та, що на дотик здавалася холоднішою. Тепер Амалія легко розуміла написане. Чуття підказало — ці символи вивела не мамина рука. Той старець, що з'явився в дивному сні наяву — ось хто автор холодної сторони послання. Вона почала жадібно ковтати текст.

Амаліє, якщо ти зараз читаєш ці рядки, якщо старий папірус відкрив тобі зміст послання, значить таїнство, першу частину якого я провів над тобою чотирнадцять років тому, успішно завершено. Ти отримала мітку скарабея, а значить зможеш повернутися додому.

Додому? Але де знаходиться дім Амалії? Зазвичай під словом «дім» людина має на увазі батьківське гніздечко, де вона виросла і подорослішала. А Амалія мала лише пансіон. Вона не стала поки що дочитувати текст тильного боку — перевернула аркуш. Кортіло дізнатися, про що написала їй мама.

Символ за символом, рядок за рядком — Амалія вже не бачила послання, а чула ніжний голос мами. Мама розповідала їй історію, в яку і вірилося і не вірилося, настільки вона була неймовірною. Історію про те, як батьки зневірилися врятувати від невідомої хвороби свою дитину і зважилися добути воду з того боку проклятих колодязів. Вони вилікували дочку, але їм довелося повернутися без неї. Повернутися? Просто повернутись назад… Виходить, батьки не загинули! Вони живі! ЖИВІ!

Сльози застилали очі. Серце в тріумфуванні виривалося з грудей. Амалія до кінця не розуміла, що означає «той бік колодязів». Потім вона перечитає рядки ще і ще — багато разів і в усьому розбереться, а поки очі бігли все далі і далі. Мама писала, що вони з батьком дуже-дуже чекатимуть на повернення Амалії додому. Вони і два її брати. У Амалії є брати? Близнюки Ніколо та Йонні. В голові почали миготіти уривки спогадів. Два хлопчика. Двоє веселих усміхнених друзів. Вона була дуже хвора та слабка, коли довелося розлучитися з ними. Інакше б спогади були яскравішими. Але навіть цих невиразних образів вистачило, щоб тепло наповнило груди. Захотілося негайно побачити братів. Обійняти. Але як? Як їй потрапити додому?

Вона знову перевернула аркуш. Поспішаючи, перестрибуючи з рядка на рядок, почала шукати відповіді. Чи справді вона зможе дістатися туди, де зараз її рідні? У той затишний сад, що раптом воскрес у спогадах. Сад, що оточував величезний палац.