Читати книгу - "На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз"

люди розуміють і твердо тримаються про це такої думки: це не та, це не та сама. Під сподом, під усім тим залишалися блакитні очі, надто широко розкриті. Це їх шукав Довбуш, а не Дзвінкової жінки, Ксені. Досвідчені люди, а надто ті, що побули в самотині у наших пущах і полонинах, випробували, що наодинці Лісна – іноді Нявка – чигає на чоловічі бажання, печалі й думки, найзавзятіше на ті, що на самому споді. Це не байка, не якась легенда, не забобон, це така правда, що кості тріщать і горять так, аж треба їх відрубати.

Іноді лісна бісиця підкрадається так близенько, що ледь зачує, як завиє туга, відразу прослизне і набуде її подоби. І добре, зараз же її заспокоїть, заколише на місяці, може, і на роки. Та щораз завзятіше в’їдається, і дехто здогадується надто пізно. Вириває собі потім роками її корінь. Не позбудеться її навіть удома на печі, при шлюбній жінці, доки хоч одна жива нитка кореня в ньому стирчить. А інші люди, навіть найближча родина, нічого не знають, аж почують уночі, після полуночі, трепет крил тієї, яка з нього випила кров. Не один змарнував через таку любов чоловічу силу, а потім ходив ошалілий із виваленим язиком, лиш слина йому стікала по бороді на страх та осторогу іншим. А інший був сміливіший, відрубав собі ту руку, на якій ще не вистигло, вистигнути не хотіло тепло останніх обіймів Лісної. Або ще, аби її позбутися, рішуче й жорстоко вклав руку до букової ватри в колибі і, коли вона обвуглилася, відрубав її. І тут же відскочила Лісна, кінець. А він так досі ходить по світі без руки. Мало хто мав щастя натрапити на великого і добросердого примівника, який би зцілив його живою ватрою, живою водою та живим словом.

Довбуш також був людиною лісу і, ледь скуштував солодощів, як вже у самотності шарпали ним жагучі бажання, довго чекали під сподом, часом з’являлися і знову зникали.

Тому досвідчені люди пояснюють так: часом підшивалася під ті очі Ксеня Дзвінкова, але найбільше Лісна бісиця. Космацька ґаздиня не мала б часу постійно бігати з Довбушем луками, лісами. Хіба вирвалася колись із хати на хвилинку, на годинку, на півдня або півночі. І чи ж не вистежили б її наші стрільці, що самого чорта вистежать? Потім, напевно, він їй набрид, стала холоднішою, і через те, що Ксеня холодна, він на ту Лісну сердився і злився. А Ксені він був вдячний за щиру любов Лісної, не знаючи, що це не та сама. Така вдячність. А чого ж Лісна так до нього горнулася? Бо то теж була душа самотня, вигнанка з вітчизни і, хто знає, може, загнана у тіло квітки. Із квіткового роду, з дзвіночками, зозулинцями й волошками посестрена, царівна квітів, із квітковим запахом, з усіма ліками, але й з усім ядоносним шалом, що криється у тройзіллі. Де ж би там могла бути така баба? Баба – вона також із людського роду. Кричала б, дряпала, коли він її мучив і кості хотів ламати – гулявий глухар, такий закоханий. Злостилася б, коли інші дівки коло нього крутилися! Де ж там! Мило усміхається і дивиться кудись далеко в ласкавій задумі. Так, ніби вистрілив великий пороховий набій в Несамовите озеро. Хлюпне, розійдеться колами хвиль, наче махне плюмажем, і знову гладко, спокійно, сліду нема. Вона, мабуть, зникала на свято Розигри туди під Ставіру, у квіткові завії, купалася в озерцях пахощів, забавлялась у квіткових танцях. І від них приносила запах квітів та отруту тройзілля.

Дуже ймовірно, що душа і тіло такої були квіткові. Квіткове тіло – повне таємниць, сховків, чарівних закутків. Повне шкатулок із клейнодами, маленьких клейнодиків, які відкриваються і закриваються на слово чи знак. Висиплеш трохи золотого пилу – це квітковою мовою вже означає присягу, що будеш кохати вічно. А коли іншого плину, зеленого солодкого клею торкнешся – це смертельна образа квіткового сорому. І так сам не знаєш, коли зв’язався навічно, коли сором потоптав, коли вчинив злочин.

І скільки злочинів? Два чи три, а може, тільки один, головний?

Та виривався Довбуш від своєї долі, як міг. Молодий був, і цілий гірський світ був молодий, як ріка молода, якій отчі води ще не вимостили шляху. Пробивалися ті води, бушували, вдиралися, заглиблювалися набігами хвиль, хто знає, якими шляхами й навіщо?

Море

Наступної весни на рахманське свято хто лиш прикладав вухо до землі, чув дзвін так виразно, як ніколи раніше. Коли сказали про це Довбушу, він цілий день бігав буковинками, царинками та полонинами. Всюди те саме: прикладав вухо до землі і всюди чув такий виразний дзвін, як ніколи, і щораз виразніший.

Оповіді про те, як Довбуш вирушив на схід сонця, до степів, до моря із жменькою вибраних товаришів, невиразні й туманні. Був серед них мандрівник та бувалець – Михайло з України, і безжальний Джемиґа, ґаздівський син, і винахідливий відчайдух, бідацька дитина Іванко Рахівський, і суворий бурлака, мазурський майстер Ясєк Сук, і батько купи діточок, молодий шляхтич Сулятицько-Сендогурський, панського роду, якого доля – хто знає, яка, – завела між лісових людей.

Ішли вони дністровськими ярами, кілька разів переправлялися через Дністер. Пустилися у степи. Ночами їхали, а вдень відпочивали, лежачи разом з кіньми в заростях будяків. Лише степові орли помітили їх і відтоді, кружляючи над ними, постійно їх супроводжували. Врешті вони дійшли до берегів моря.

Велика веселка, наче арка, ясніла над морем.

Назвав тоді його Довбуш веселковим морем, морем «дужим і дужним», тобто сильним і райдужним. І огудив  – як переказують – назву Чорного моря.

Далі вони йшли скелями, прямуючи до островів. Ніхто не здатен розповісти, як далеко зайшли.

Там побачили крилатого лева з блискотливими очима. Мабуть, сполошили його з кам’яного гнізда. А той підхопився, лопотів крилами, як велетенський вітряк, здалека бив у них світлом, але не насмілився напасти на юнаків.

На скельних театрах – таких високих, як театри Шпиць у Чорногорі, – що спадали просто вниз до моря на понад тисячу сажнів, побачили людські житла, покинуті багато століть або й тисячоліття тому. Скелі, подірявлені цими коморами й отворами, скидалися на сито джмелиних вуликів або на входи до страхітливих муравлиськ. Море, дуже і дужне, вдаряло об берег такими потужними хвилями, яких ще не бачили очі леґінів. І мінилося барвами від чорноти сепії аж до молочної білизни. Отак стояли над морською безоднею