Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона"

Аж це поминув нас екіпаж, кривуляючи туди-сюди; молодий візник сидів не на передку, а всередині фіакра і правив, вивернувшись на подушках, — очевидно, захмелілий. Барон де Шарлюс одразу його зупинив. Візник якусь хвилину парламентував:

— Ви в який бік?

— У ваш. (Це мене здивувало, бо барон де Шарлюс спровадив кілька фіакрів з ліхтарями такого самого кольору.)

— Але сидіти на козелку мені неохота. Нічого, як я зостануся в повозі?

— Нічого, тільки опустіть буду. Зрештою подумайте над моєю пропозицією, — сказав мені на прощання пан де Шарлюс. — Даю вам кілька днів подумати, потім напишіть. Повторюю: мені треба бачитися з вами щодня і переконатися у вашій відданості й скромності, про що, мушу визнати, свідчить ваша врода. Але мене так часто ошукувала зовнішність, що більше не хочеться пошитися в дурні. Бий тебе лиха сила! Перш ніж довірити скарб, маю я знати, в які руки його віддають! Словом, запам’ятайте мої умови. Ви оце як Геркулес на розстані, от лише, на жаль, ви, мабуть, без його могутньої мускулатури. Чиніть так, щоб потім не каятися цілий свій вік, що не вхопили тропи, яка веде до доброчесносте., Що ж це ви, — мовив барон до візничого, — так і не відкинули буди? Гаразд, я сам. Мабуть, і правити доведеться мені самому — так вас розвезло.

Він скочив у фіакр, сів поряд із фурманом, і кінь так і рвонув з копита шпарким клусом.

Щодо мене, то я, повернувшися додому, застав там ніби пан-дант розмови, яку допіро вели Блок і маркіз де Норпуа, але тепер усе викладалося коротко, гостро, насліпо, безладно. Сперечалися наш камердинер, дрейфусар, і камердинер Ґермантів, антидрейфусар. Змагання правди й неправди, на інтелектуальних верховинах, втілених у Лізі французьких патріотів та Лізі прав людини, сягало аж низів. Рейнак грав на почуттях людей, які й у вічі його зроду не бачили, а сам дивився на справу Дрейфуса з погляду розуму, як на неспростовну теорему, яку він, властиво, довів завдяки небаченому успіхові (успіхові, як заявляв багато хто, не вигідному для Франції) раціональної політики. За два роки він повалив кабінет Бійо і замінив його кабінетом Клемансо, вчинив переворот у головах, витяг із-за ґрат Пікара і за невдячність спровадив його в військове міністерство. Можливо, цей раціоналіст, що керував масами, сам керувався своїм походженням. Якщо навіть філософські системи, системи найближчі до істини, зрештою завдячують свою появу почуттям їхніх творців, можна цілком припустити, що і в звичайній політичній справі, як-от справа Дрейфуса, чуттєві поривання, без відома самого розумаки, панують над його розумом. Блок гадав, що його дрейфусарство продиктоване логікою, хоча знав, що носа, шкіру та чуба він успадкував від своєї раси. Певна річ, розум вільніший, одначе підлягає законам, які запровадив не він. Суперечка камердинера Ґермантів з нашим була суперечкою особливою. Хвилі двох течій дрейфусарства і антидрейфусарства, розколовши Францію навпіл, були майже німі, але як чулися вряди-годи сплески, то в них лунала щирість. Якщо під час розмови, яка вмисне обминала Дрейфусову справу, хтось нібито знічев’я, видаючи найчастіше бажане за дійсне, викладав політичну новину, можна було з того, як він пророкував, судити про керунок його прагнень. Так у деяких питаннях зударялися несміливе апостольство і святий гнів. Розмова двох клюшників, яку я почув, прийшовши додому, була винятком із правила. Наш натякав на те, що Дрейфує винний, а Ґермантів, навпаки, що невинний. Обмінювалися вони натяками не на те, щоб не викладати своїх переконань навпростець, — то була затятість двох азартних гравців. Наш маршалок, непевний, чи дійде до ревізії, хотів загодя, в разі поразки, позбавити маршалка Ґермантів утіхи думати, що праведне діло програне. Маршалок Ґермантів вважав, що в разі відмови в перегляді наш іще більше досадуватиме на думку, що на Чортовім острові тримають невинного. Наглядач дивився на них. У мене виникло вражіння, що то чи не він колотить миром серед челяді Ґермантів.

Вийшовши нагору, я побачив, що бабусі зле. Від певного часу, не знаючи до пуття, що їй таке, вона скаржилася на здоров’я. Лише у хворобі до нас доходить, що ми живемо не самі, що ми прикуті до істоти з іншого світу, від якої ділить нас провалля, до істоти, яка нас не знає і не здатна нас зрозуміти: до нашого тіла. Страшного розбишаку зустрінутого на дорозі ми, може, зуміли б якось підкупити якщо не нашим нещастям, то хоча б зиском для нього ж таки. Але пробувати розжалити наше тіло це все одно, що звертатися до спрута, для якого звук нашої мови, як гомін хвиль, і уживатйся з яким було б для нас пекельною мукою. На свої немочі бабуся не вельми зважала, ми поглинали всю її увагу. Якщо неміч дуже їй уже долягала, вона, аби одужати, марно намагалася зрозуміти, що з нею таке. В тому разі, коли болісні об’яви, театром для яких ставало її тіло, і далі залишалися для неї неясними і незбагненними, вони були очевидні й розрізняльні для істот, приналежних до того самого царства природи, істот, до яких людський розум, зрештою, почав звертатися, аби збагнути, що йому говорить тіло, — десь так для розмови з чужоземцем ми кличемо за тлумача когось із його земляків. Ці істоти наділені хистом розмовляти з нашим тілом, ознаймити нам, чи серйозний його гнів і чи скоро він ущухне. Запрошений до бабусі Коттар, який одразу розсердив нас, — коли ми йому сказали, що бабуся хвора, він з лукавою усмішкою спитав: «Хвора? А це не дипломатична хвороба?» — Котар, щоб заспокоїти хвору, посадив її на молошну дієту. Але завжди один і той самий молошний суп не допоміг, бо бабуся сипала в нього багато соли (то було до відкриття Відаля), шкода від якої тоді ще не була з’ясована.

Бо медицина — то цілий компендіум нагромаджених одна на одну помилок лікарів, їхніх суперечливих суджень, — отож, як ми навіть запросимо найкращих лікарів і майже напевне виблагаємо у них істину, через кілька років виявиться, що то не істина, а заблуд. Ось чому вірити в медицину це найбільше шаленство, а не вірити — ще більше, бо з купи похибок із часом виведено кілька