Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона"

— Дукиня Ґермантська, мабуть, людина премудра. Сьогодні ми з нею розмовляли про можливості нової війни. Здається, вона добре з цим обізнана.

— Ні з чим вона не обізнана, — відповів де Шарлюс сухо. — Жінки, як і більшість, зрештою, чоловіків, зовсім темні у справах, про які мені хочеться з вами побалакати. Моя братова — уроча істота, але вона уявляє, що живе в добу, описану бальзаківським пером, коли жінки впливали на політику. У наші дні спілкування з нею для вас згубне, як, зрештою, і виходи у світ взагалі. Я саме про це найперше і хочу вас попередити, але мене перебив цей бельбас. Перше, чим доведеться ради мене вам пожертвувати, — а цих жертв я вимагатиму від вас стільки, скільки зроблю вам послуг, — це порвати зі світом. Я болів душею, бачачи вас на цьому дикому збіговиськові. Ви скажете, що і я був там, але для мене це не вихід у світ, а одвідання родичів. Згодом, у дійшло-му віці, якщо вас знову поманить у салони, то це вже не вийде вам боком. Мені не треба пояснювати, як я вам тоді прислужуся. «Сезам» палацу Ґермантів і всіх будинків, які варті того, щоб двері їхні розчинилися перед вами, — цей «Сезам» до моїх послуг. Я буду і за суддю, і за каліфа. Поки що ви ще лише «оглашений». Ваша присутність у вищому світі є якимсь бешкетом. Передусім не треба пускатися берега.

Ага, пан де Шарлюс заговорив про свою візиту до маркізи де Вільпарізіс, от я і спробуй з’ясувати, ким він їй доводиться, з’ясувати її рід, але з уст у мене вихопилося запитання; я спитав про родовід Вільпарізіс.

— Далебі, запитання не таке просте, — заторохтів пан де Шарлюс скоромовкою. — Це все одно, якби ви мене спитали, що таке ніщо. Моя тітка може все собі дозволити, і от їй стрельнуло в голову вдруге побратися з таким собі паном Тіріоном, і через це найславетніша французька фамілія перевелася нанівець. Тіріон безперешкодно, як у романах, узяв собі вигасле аристократичне ймення, а потім переставився. Історія мовчить, чи спокушало його, щоб підписуватися Тур д’Овернь, а чи вагався він між Тулузою і Монморансі. У кожному разі обрав щось інше і пошився в пана де Вільпарізіс. Після сімсот другого року таких випадків уже не було, і я подумав, що наміри його скромненькі — натякнути, що він родом з Вільпарізіса (є таке підпаризьке містечко), що там у нього нотаріальна контора чи перукарня. А тітка з великого розуму — зараз вона в таких літах, коли на дитячий сходять, — заявила, що в роду її мужа був такий маркі-зат, і написала про це всім нам; невідомо навіщо, вона вирішила залагодити все офіційно. Коли хтось прибирає собі прізвище, на яке не має права, то не треба галасувати — треба чинити, як учинила наша чарівна приятелька, так звана графиня М. Вона не послухалася поради свого чоловіченька Альфонса Ротшильда і відмовилася збільшити внесок на користь папи ради набуття титулу — все одно це не вповноважило б її більше на нього. Але ось що в цьому найкумедніше: тітка заходилася скуповувати портрети достеменних Вільпарізісів, до яких покійному Тіріонові було через дорогу навприсядки. Тітчин замок обернувся на скупку, і цей потоп портретів поховав під собою портрети якихось там Ґермантів і якихось там Конде, адже, що не кажи, а то була дрібнота. Маршани щороку фабрикують для неї нові. У неї в замку, в їдальні висить портрет Сен-Сімона через те, що його братаничка називалася в першому шлюбі де Вільпарізіс, хоча, ймовірно, автор «Мемуарів» повинен цікавити гостей цього замку не лише тому, що він доводився прадідом панові Тіріону.

У маркізі де Вільпарізіс я зараз же розчарувався, побачивши її строкатий салон; коли до мене дійшло, що вона всього-но пані Тіріон, а не маркіза, вона вже геть підупала в моїх очах. Негоже, щоб жінка, присвоївши собі титул і прізвище лише завдяки знайомству з найяснішими особами, могла ошукувати сучасників, а вже нащадків і поготів. Маркіза де Вільпарізіс знову стала тим, ким була в дитинстві, особою, позбавленою чогось аристократичного, мені здалося, що всі її високопоставлені родичі їй чужі. Зрештою маркіза не перестала примилятися до них. Я іноді од-відував її, а вона надсилала мені якийсь подарунок. Але в моїй уяві вона не була причетна до Сен-Жерменського передмістя, і якби я хотів дізнатися щось про цей світ, то до неї звернувся б в останню чергу.

— Нині, — провадив барон де Шарлюс, — якби ви виходили у світ, ви зашкодили б тільки собі, ви ставили б усе з ніг на голову. Зрештою обережність ніколи не зайва, надто в доборі друзів. Заводьте собі коханок, якщо рідня нічого не матиме проти, мене це не обходить, я б вас до цього заохочував, молодий урвісе, якому скоро потрібна буде бритва, — сказав він, лапнувши мене за підборіддя. — Але добір товаришів серед чоловіків — то інша річ. З кожного десятка молодиків восьмеро плюгавці, лобузи, які вам утнуть таку капость, що її вже не відробиш. Ось мій сестри-нець Сен-Лу — з біди він добрий приятель для вас. Для вашої прийдешносте він вам нічим не прислужиться — про неї подбаю я. Словом, щоб кудись вибратися вдвох, коли я вам набридну, він, на мою думку, саме такий чоловік. Принаймні він мужчина, він не пожіночився, як цілі сонми зелених юнаків: через цих лідерів їхні невинні офіри лягають головою. (Я не розумів, що означає це жарґонове слівце «підер». Той, хто б його знав, був би здивований так само, як я. Світські люди полюбляють уживати жаргону, а люди, яким можна чимось дорікнути, заявляють, що не бояться говорити про свої гріхи; вони гадають, ніби це свідчить про їхню безневинність. Але вони не дотримуються вже шкали, не усвідомлюють, що, переступивши межі, жарт стає масним, сороміцьким, і править за доказ уже не простодушносте, а зледащіння.) Він не такий, як інші, він милий, статечний, — додав барон де Шарлюс.

Я несамохіть посміхнувся, почувши епітет «статечний», який де Шарлюс вимовив, мовби надавав йому значення «чеснотливий», «солідний», —