Читати книгу - "Айвенго (укр)"

— Ні, наймилостивіший государю, — відповідав пустельник (усім знавцям народних балад про Робін Гуда відомий під ім'ям брата Тука), — мені страшний не ціпок єпископа, а царський скіпетр. Подумати тільки, що мій блюзнірський кулак зважився торкнутися вуха помазанця Божого!

— Ха-ха! — розсміявся Річард. — Ось звідки вітер віє! А я й забув про твій стусан, хоча після того у мене цілий день у вусі дзвеніло. Щоправда, ляпас був гарний, але я пошлюся на свідчення цих добрих людей: хіба я не відплатив тобі тією ж монетою? Утім, якщо ти вважаєш, що я у тебе в боргу, я готовий цієї ж хвилини…

— Ох, ні, — відповідав чернець, — я своє дістав сповна, та ще з лишком! Дай Боже вашій величності усі свої борги платити так само акуратно.

— Якби можна було завжди розплачуватися стусанами, мої кредитори не скаржилися б на порожню скарбницю, — сказав король. — А чи не краще буде, друже мій, — продовжував він, — і для тебе, і для святої церкви, якщо я добуду тобі дозвіл скласти з себе духовний сан і візьму до своєї варти?

— Ох, государю, — мовив чернець, — смиренно прошу вашу величність простити мене і звільнити від такої милості! Коли б ви знали, до чого я зледащів! Святий Дунстан стоїть собі спокійнісінько у своїй ніші, хоча я й забуваю іноді помолитися йому в гонитві за якимось оленем. І вночі іноді виходжу з келії, займаючись дрібницями, а святий Дунстан — анітелень! Найлагідніший господар, хоч і вирізаний з дерева. Якщо ж я буду йоменом і охоронцем при особі мого государя — це, звичайно, велика честь, але варто буде мені трохи відхилитися вбік, постріляти дичини в лісі чи втішити вдовицю де-небудь у затишному куточку, одразу почнуться розшуки: «Куди подівся цей чернець, вражий пес?» Або: «Хто знає, куди запропастився проклятий Тук?» А лісові сторожі стануть говорити: «Один цей розстрига знищує більше дичини, ніж решта мисливців!» Одне слово, государю мій милостивий, залишіть ви мене на колишнім місці. А якщо буде така ваша милість, що побажаєте зробити мені, бідному служителеві святого Дунстана в Копменхерсті, якесь благодіяння, то всякий дарунок я прийму з великою вдячністю.

— Розумію! — мовив король. — І дарую тобі, благочестивому служителеві церкви, право полювання в моїх Уорнкліффських лісах. Дивись, утім, я тобі дозволяю вбивати не більше трьох здорових оленів у кожну пору року. А оскільки дичина не так смачна всухом'ятку, нашому економові буде наказано доставляти щороку бочку іспанського вина, барило мальвазії[82] та три бочки найкращого елю. Якщо ти і цим не втамуєш свою спрагу, приходь до двору і познайомся з моїм дворецьким.

— А що ж для самого Дунстана? — спитав чернець.

— Матимеш ще камилавку[83], стихар[84] і покрив для вівтаря, — продовжував король, осіняючи себе хрестом. — Але не будемо правити теревені щодо цього, аби не прогнівати Бога тим, що більше думаємо про свої забави, ніж про молитву і прославляння його імені.

Пустельник низько вклонився королю і відступив назад.

У цю хвилину з'явилися на сцені ще дві нові особи.

Щойно прибулими виявились Уілфред Айвенго, верхи на кобилі ботольфського абата, і Гурт на бойовому коні, що належав самому лицареві. Великим було здивування Уілфреда, коли він побачив свого монарха забризканим кров'ю, а на галявині навколо шість чи сім чоловік убитих. Не менше здивувало його і те, що Річард був в оточенні великої кількості людей, на вигляд схожих на вільних йоменів, тобто на розбійників. Айвенго не знав, як йому слід поводитися з Річардом — як із королем чи як із мандрівним Чорним Лицарем. Король вивів його із скрутного становища.

— Тобі нема чого побоюватись, Уілфреде, — сказав він, — тут можеш визнавати мене Річардом Плантагенетом, бо, як бачиш, я в оточенні вірних англійських сердець, хоча вони трохи й збилися з прямого шляху через свою гарячу англійську кров.

— Сер Уілфред Айвенго, — сказав відважний вождь розбійників, виступаючи вперед, — я нічого не можу додати до слів його величності. Але все-таки з гордістю скажу, що з-поміж людей, які постраждали останнім часом, немає в короля більш вірних і відданих слуг, ніж ми!

— Я в цьому не сумніваюсь, — сказав Уілфред, — оскільки серед них ти, добрий йомене. Але що означає це лиховісне видовище? Тут мертві тіла, і панцир мого государя забризканий кров'ю.

— На нас напали зрадники, Айвенго, — сказав король, — і тільки завдяки цим відважним молодцям зрада була покарана. А втім, мені тільки тепер спало на думку, що ти теж зрадник, — додав Річард, посміхаючись, — і найнепокірніший зрадник. Хіба не ми рішуче заборонили тобі їхати з абатства святого Ботольфа, поки не загоїться твоя рана?

— Вона загоїлась, — сказав Айвенго, — залишилась одна подряпина. Але навіщо, шляхетний государю, засмучуєте ви серця вірних слуг і наражаєте на небезпеку своє життя, вирушаючи в самотні подорожі і вплутуючись у пригоди, немов ваше життя не важить більше, ніж життя простого мандрівного лицаря?

— А Річард Плантагенет і не шукає іншої слави, — відповідав король, — для