Читати книгу - "Айвенго"

Вальтер Скотт

АЙВЕНГО

Ілюстрації ОЛЕНИ ЧИЧИК

Розділ І

І так балакали вони о тій годині,

Як з лану череди брели на схилі днини,

І неохоче свині йшли до стайні,

Порохкуючи сумно й одностайно.[1]

«Одіссея», англ. пер. А. Поуп

мальовничому куточку веселої Англії, який зрошується річкою Дон, за давніх часів простиралися неозорі ліси, що вкривали більшу частину невимовно гарних пагорбів і долин, котрі лежать між Шефілдом і чудовим містечком Донкастер. Залишки цих величезних лісів зостались і понині довкола маєтків Вентворт, Ворнкліф-парк і поблизу Ротергема. За сивої давнини ці краї тримав у страху казковий вонтлейський дракон[2]; тут відбувалися запеклі битви між Білою та Червоною Трояндами; і саме тут за старих часів гуртувалися ватаги тих зухвалих розбійників, звитяги й чини яких уславили народні балади.

Такий вигляд має головне місце дії нашої повісті. За часом же описувані в ній події належать до кінця царювання Ричарда І[3], коли для його зневірених підданих повернення короля з довгого полону після походу на Святу Землю було гаряче бажаним, проте мало сподіваним.

Сонце сідало за порослою густою травою просікою в лісі. Сотні невисоких крислатих дубів, які, можливо, були ще свідками величного походу давньоримського війська, простирали свої вузлуваті руки над м'яким килимом чудового зеленого дерну. Місцями до дубів домішувалися бук, гостролист і чагарі-підлісок, які зрослися так густо, що не пропускали косих промінців призахідного сонця; місцями ж дерева розступалися, утворюючи довгі алеї, у глибині яких губився захоплений погляд, а уява малювала ще дикіші картини давнього пралісу. Шарлатні промені призахідного сонця, пробиваючись крізь листя, то сіяли мерехтливе світло на поламані суки й моховиті стовбури, то яскравими плямами лягали на дерен. Велика галявина посередині цієї просіки, либонь, була місцем давніх обрядів друїдів[4]. Тут здіймався пагорб такої правильної форми, що здавався насипаним людськими руками; на вершині збереглося неповне коло з величезного неотесаного каміння. Сім каменів стояли стійма, решту ж повалили руки якогось старанного прибічника християнства, й вони розкотилися схилами пагорба. Лише один величезний камінь скотився до самого низу й перепинив плин тоненького струмка у підніжжі пагорба, — він змушував мирний і тихий потічок невдоволено мурмотіти.

Картину доповнювали дві людські постаті; вони належали, зважаючи на одяг і зовнішність, до простого люду, що населяв на ті далекі часи лісові околиці Західного Йоркширу. Старший із них був людиною похмурою і на вигляд жорстокою. Одяг його складався зі шкіряної куртки, пошитої хутром нагору з дубленої шкіри невідомого звіра; від часу хутро так витерлося, що за кількома жмутиками, які залишилися, неможливо було визначити, якій тварині воно належало. Цей первісний одяг покривав свого господаря від шиї до колін і заміняв йому всі частини звичайного вбрання. Комір був такий широкий, що куртка надягалася через голову, як наші сорочки або стародавня кольчуга. Щоб куртка щільніше прилягала до тіла, чоловік підперезався широким шкіряним поясом із мідною застібкою. До пояса була привішена з одного боку сумка, з іншого — баранячий ріг із сопілочкою. За поясом стирчав довгий широкий ніж із роговим ратищем; такі ножі виготовлялися тут, по сусідству, і вже тоді були відомі під назвою шефілдських. Взутий простолюдин був у такі собі сандалі на ремінцях із ведмежої шкіри, а тонші й вужчі ремені обвивали литки, залишаючи коліна оголеними, як заведено в шотландців. Голова ж не була нічим захищена, крім густого сплутаного волосся, що вигоріло на сонці та набуло темно-рудого, іржавого відтінку, й контрастувало з русявою чи радше бурштиновою довгою бородою. Нам залишається тільки відзначити одну дуже цікаву особливість у його зовнішності, але вона настільки примітна, що не можна оминути її увагою: мідне кільце на кшталт собачого нашийника, наглухо запаяне на шиї. Воно було досить широким для того, щоб не заважати диханню, але водночас таке вузьке, що зняти його можна було, лише розпилявши навпіл. На цьому своєрідному комірі писалося саксонськими літерами: «Гурт, син Беовульфа, уроджений раб Седрика Ротервудського».

Поруч зі свинарем (позаяк таке було заняття Гурта) на одному з повалених друїдських каменів сидів чоловік, років на десять молодший за товариша. Вбрання його нагадувало одяг свинаря, та було пошите з ліпшої тканини й вирізнялося деякою примхливістю. Куртка була з пурпурової матерії, яку чи то прикрашав, чи то псував строкатий орнамент. До куртки пасував напрочуд широкий і короткий — ледь до середини стегна — плащ із черленого сукна, добряче вимащений, із жовтою облямівкою. Його вільно було перекинути з одного плеча на інше чи цілком загорнутися в нього, і тоді він спадав вигадливими брижами. На руках дивак мав срібні браслети, а на шиї — мідний нашийник із написом: «Вамба, син Безмозкого, раб Седрика Ротервудського». Він носив такі ж сандалі, як і його товариш, але ремінну плетінку заміняло щось на взірець гетр, із яких одна була червона, а інша жовта. До його шапки були прикріплені дзвіночки — не більші за ті, які підв'язують мисливським соколам; щораз, коли він повертав голову, вони дзенькали, а позаяк він жодної хвилини не міг всидіти спокійно, то дзенькали вони майже без упину. Тверда шкіряна околичка його шапки була по верхньому краю прикрашена зубцями і нагадувала корону; зсередини до околички був пришитий довгий мішок, кінчик якого звішувався на одне плече, мов старомодний нічний ковпак, трикутне сито або головний убір сучасного гусара. З тої шапки з дзвіночками, з самої її форми, а також із придуркуватого й водночас хитрого виразу обличчя Вамби можна було здогадатися, що він — один їх тих домашніх клоунів або блазнів, яких багатії тримали вдома для розваги, щоб якось урізноманітнити час, який вони змушені були збавляти в чотирьох стінах. Як і товариш, він носив на поясі сумку, але ні рога, ні ножа не мав, тому що вважалося, ймовірно, що він — із того ґатунку людських істот, яким небезпечно давати в руки холодну зброю. Натомість він мав дерев'яну шпагу на зразок тієї, котрою арлекін на сучасній сцені виробляє свої фокуси.

Вигляд і поведінка цих людей відрізнялися чи не більше, ніж їхній одяг. Обличчя раба, чи то пак кріпака-свинаря, було похмурим і сумним; з його зажуреної та похиленої постаті можна було подумати, що він до всього байдужий, майже апатичний, проте вогонь,