Читати книгу - "Хвороба Кітахари"

Вагон-люкс, релікт майже забутих часів, коли найбагатші гості «Ґранд-готелю» чи «Бельвю» мандрували в таких рухомих апартаментах через Кам'яне Море до Моорського озера, був причеплений до навантаженої грубою деревиною платформи і переповнений солдатами, які поверталися додому, до Америки: сиділи на роздовбаних, прикручених до підлоги кріслах, спали на потертих плюшевих диванах, грали в карти на столиках з червоного дерева. Деякі з них при появі Лілі захоплено загуділи.

Капітан зігнав двох «бабаків» з їхніх диванів, розчистив для своїх цивільних місце у вагоні, відведеному для морських піхотинців. Лілі дістала з дорожньої сумки пляшку коньяку, виставила її на найбільший стіл і з усмішкою спитала мовою Армії, чи можна зачинити вікно чи marines у цій холоднечі тренуються на виживання. Четверо солдатів одночасно схопились допомагати приятельці капітана.

Вона — його подружка? — прошепотів один з картярів. Цей білобрисий гном — і така гаряча штучка? Що ж він тоді зник разом зі своїми горилами і навіть не поцілував її на прощання, тільки козирнув усім трьом — їй і цим двом селюкам. Діряві штори майоріли блакитним оксамитом на протязі. Двері вагона з гуркотом зачинилися за капітаном та його гвардійцями. Ніч заповідалася штормова.

Коли моорське залізо, перев'язане ланцюгами й сталевими тросами, колихалося на стрілах підйомних кранів над навантажувальною платформою, з маховиків та барабанних просіювачів здувало на сортувальні колії пил Сліпого берега. Не одну годину важкий дрож та грім навантажувальних робіт відлунював у залізних стійках, оббивці, червоному дереві, кістках та м'язах, і пасажири, що намагалися до відправлення подрімати на плюшевих диванах, на холодній дощаній підлозі або на соломі в телятниках, лежали без сну. Відправлення? На вокзалах на зразок цього пасажир розшукував свій поїзд, відвойовував там своє місце, а потім годинами (і деколи — безнадійно) чекав, аби місце, яке йому так хотілося покинути, нарешті зникло з вікон купе.

Було вже далеко за північ, коли поїзд так несподівано рушив, що один із солдатів, піднявшись з-за картярського столу і потягнувшись до багажної сітки, втратив рівновагу і з прокльонами впав до рук свого партнера за грою.

Мандрівка від краю Кам'яного Моря до узбережжя Атлантичного океану тривала всю цю ніч, і ще дві холодні ночі, і три холодні дні. Першого ж дня Берінг з порожньої каністри з-під палива та двох жерстяних відер, знайдених у закамарку салон-вагона, зробив пічку, щоправда, палилася вона по-чорному — дим міг виходити тільки через двері та вікна. У вагонах переселенців горіли багаття. Зима цьогоріч прийшла рано.

Поїзд стукотів крізь туман, дощ та снігову круговерть, іноді годинами стоячи біля зональних кордонів та checkpoints[4], а часом і без жодної видимої причини — серед чистого поля. Торгівці-несуни, що тоді виникали ніби з нізвідки й із зазивними криками пробігали вздовж вагонів, з лотками, кошиками та двоколісними візочками, пропонували лиш овечий сир, хліб, прянощі, сидр і льодяники на шнурках.

Новий радіоприймач? Де серед цього безлюддя Лілі мала купувати новий радіоприймач? Північноморський експрес перетинав захурделені степи, і за всі дні поїздки лише двічі промайнули високі освітлені будинки, оази, дзеркально-скляні вежі, схожі на палаци Бранда. Але здебільшого за вікнами купе годинами котилися пласкі хвилі ледь припорошених снігом голих пустирищ, руїни покинутих селищ, заболочені луки, де поїзд розлякував сотні диких кроликів, що в паніці кидались навтьоки. Нюрнберг — прочитав Берінг на зарослому чорними кущами будиночку централізаційного поста, за яким не було ні вокзалу, ні міста, сам тільки степ.

Там, на нічийній землі поміж зонами, сказав гальмівний кондуктор (Берінг зустрів його на одній з платформ під час свого рейду вздовж вагонів), там природа певною мірою відпочила від людей, там знову є види птахів, які давно вважалися вимерлими: соколи-балобани, степові орли, кречети, білі куріпки. Але найперше — квіти! Зозулині черевички та інші орхідеї, ніхто тепер навіть не знає, як вони називаються, — рай… Гамбург? Складно сказати, сказав кондуктор, тимчасом як Берінг уже перебирався через буфер та зчеплення до наступного вагона, може, годин двадцять, а може, й усі тридцять.

Серед вагонів Північноморського експреса лише кілька поєднувались між собою містками-переходами. Той, хто хотів дістатися від локомотивів до хвоста поїзда, мусив використовувати ділянки з повільним рухом, і дертися через буфери та зчеплення, як Берінг, або зістрибувати під час стоянки й через два-три вагони знову хапатися за хисткі залізні сходинки, не маючи жодної певності в тому, що під час таких перебіжок експрес не почне знову рухатися.

Деколи, після багатогодинних затримок у чистім полі, в тумані та під дощем, здавалося, що ця дорога так нікуди й не приведе, але тяга, яка підхопила пасажирів та несла їх до морського узбережжя, була сильнішою за всі перепони. Вони їхали туди, все далі й далі; навіть під час зупинок вони продовжували шлях у своїх розмовах та мріях, а мрії в усіх були різними: солдати мріяли про танцбари й вечірки з шашликами у власному саду, про полювання та ловлю лосося в лісових річках Америки; переселенці — про обіцяні пасовиська та болота на півночі, про покинуті ферми, які мусять бути відремонтовані, про заховані у смузі припливів пташині острови, про кращу долю під небом, не стиснутим горами… Але про Бразилію мріяла тільки подружка капітана. Цей рай належав лише трьом цивільним з Моору.

Тимчасом як пейзаж, відбігаючи назад, до Бранда та в минуле, ставав усе пласкішим і зникав серед снігу та дощових потоків, Лілі розгортала на столі мапу, паралель за паралеллю, місцями порвану, у плямах плісняви (з її згинів ще сипався тиньк метеовежі) і показувала декому з солдатів, а заодно й Берінгові, де саме на узбережжі Бразилії розташована та каменоломня, ця діра, це Лантану. На мапі її не було, але Лілі олівцем накреслила коло на темній зелені узбережжя, де не було слідів ані шосейних доріг, ані залізниці. Десь там. Але її