Читати книгу - "Хвороба Кітахари"

ціль — не Пантану. Каменоломня, в якій навіть граніт був кольору дощового лісу, була розташована на шляху до Сантуса. Мати Лілі, стоячи біля мольберта, перед портретом свого чоловіка, перед писаними олійними фарбами вітрильниками та палаючими заходами сонця, мріяла про Сантус, про захмарні гори, що здіймалися на березі просторої затоки. До Сантуса рушили ті переселенці, які тоді бачили в Моорі повішеного на вишці для стрибків у воду. Сантус. Тепер Лілі нарешті продовжила втечу, що перервалася на заливних луках Моору.

Коли за своїм столом у салон-вагоні вона говорила з Амбрасом про Бразилію і читала йому слова з пошарпаного словника, Берінг теж іноді ставив короткі, несподівані запитання, і вона теж не мовчала, не дивилася на нього як на порожнє місце, як бувало, коли вони сиділи самі одне навпроти одного, а називала йому португальські слова, що означають хліб, спрага або сон, і Охоронець легко їх повторював.

— Пантану, — прочитала Лілі одного разу по обіді, коли поїзд годину за годиною стояв біля сталевого мосту на зональному кордоні, і простягнула книжку Амбрасові. — Pantano. Тут написано. Означає болото, болотяні джунглі, район вологості.

Амбрас узяв у Лілі розкриту книжку, навіть не поглянувши на той рядок, який вона йому показувала, він дивився повз Лілі, у простір зимового пейзажу, і сказав:

— Моор.

32. Муйра, або Повернення додому

Море? Атлантичний океан? Єдине море, знайоме Берінгові, було з вапняку та граніту, і найвищі його гребені несли на своїх піках глетчери та сніги. Дев'ятнадцять днів на облавку «Монте-Небліни», бразильського фрахту, що ходив з Гамбурга до Ріо-де-Жанейро, були не плаванням, а перельотом з крижаних туманів Європи до літньої спеки над бухтою Гуанабара, ковзанням та польотом над підводними горами, пустелями, западинами та чорнильно-синіми пагорбами.

І навіть коли вершини, що виростали з океанських глибин, не піднімаючись проте ніколи над поверхнею води, Берінг бачив лише як волосяні контури, виведені самописцем корабельного ехолота, або просто вгадував їх у хитанні тіней попід хвилями, він все одно відчував кожну хвилю як порив вітру, термічний імпульс, який ніс його високо над крутосхилами підводних гір. Кожен порух судна на всьому шляху від бурунів та тисняви Біскайської затоки до розгладжених пасатами хвиль Ґвінейської та Південноекваторіальної течій ставав для нього фігурою польоту. «Монте-Небліна» зазнавала то кільової хитавиці, то бортової, то накренялася, а Берінг злітав, ніби у сп'янінні, спірально набираючи висоту, входив у штопор і плив понад синьою прірвою. Іберійська та Зеленомиська западини ковзали глибоко під ним, порослі коралами скелясті урвища Серединно-Атлантичного хребта і, врешті, мулисті поля та глиняні пустелі Бразильської западини, де лот, кинутий за облавок глибиномір, опускався на шість тисяч метрів і міг занурюватись ще і ще.

Берінг летів. Часто він годинами сидів на залізних сходах у машинному відділенні, у гуркітливому залі, де температура досягала п'ятдесяти градусів за Цельсієм, сидів, зачарований виглядом найбільш колосальної машини у своєму житті — дизельного двигуна, чорного, величезного, як будинок, двотактного, дев'ятициліндрового, потужністю дванадцять тисяч кінських сил, що споживав на день сорок тонн палива, — сидів, прихилившись до поручнів, і все одно летів наче планер: зависав у повітрі із заплющеними очима, як тоді, у темряві першого року, похитувався у теплій захищеності, доки корабельний гвинт, який при сильному хвилюванні моря іноді, виючи, виринав із кільватерного потоку, не виривав його з мрій. Протягом єдиного за весь рейс шторму, рано-вранці на широті Мадейри, Берінг мимоволі піддався цьому виттю і відчув, як хвиля… як ураган викинув його з колискового маятника і швиргонув у чорно-синє небо, в чорно-синю глибину, відправив у політ.

У деякі ночі, лежачи без сну в задушливій каюті, яку він мусив ділити з Амбрасом, Берінг чув стогони Собачого Короля і не знав, чи сниться йому біль чи він насправді страждає. Але Охоронець не питав нічого в темряви, просто лежав у своїй койці мовчки, нерухомий, злий і мимоволі згадував зграю вілли «Флора», тільки цих собак у хащах шипів та колючого дроту, поки від стогонів, і собак, і близькості хазяїна не ставало нестерпно. Тоді він, стараючись не шуміти, вставав і тікав до машинного відділення.

Серед машиністів «Монте-Небліни» знайшовся один — доброзичливий інженер з Белема, — який далеко за північ, перекрикуючи гуркіт дизеля, називав безсонному пасажирові португальські назви вентилів, голівок циліндра та генераторів, що працюють на важкому паливі, і коли той точно їх повторював, вдячно плескав його по плечах.

Якщо вахта випадала спокійна, цей машиніст брав пасажира в контрольний обхід коридором грібного валу; вони йшли уздовж сталевої колони, що оберталася, до того місця, де зовсім поруч гримів грібний гвинт, і назад у дику спеку, до голівок циліндрів; інженер показував Берінгу, де вимірюють температуру опорних підшипників, як можна визначити рівень охолоджувальної води та мастила, відрегулювати наддув та знизити тиск у вихлопному котлі, і викрикував про всі свої дії, а Берінг, обливаючись потом, повторював його слова, так само гучно.

Якось раз після такої ночі, піднявшись на палубу перепочити, він осліпнув від яскравого ранкового сонця, а коли очі звикли до світла, то зникли, відтріпотіли геть не тільки світло-зелені та помаранчево-червоні плями, а й дещо темніше — тіні, чорні кулі. Синява неба стала бездоганною.

У печерах, коридорах і тунелях машинного відділення потьмянілості в полі його зору легко й непримітно губилися — тіні серед багатьох тіней. Але тут? Серед цієї синяви? У цьому світлі. Моррісон мав рацію! Берінг підвів голову — на безхмарному небі пливли найтонші павутинки, скляні мікрошрами, і ніщо більше не заважало цьому великому світлу, не затьмарювало його погляду.

Коли він рано-вранці повернувся до каюти, Амбрас, як завжди, уже кудись пішов; може, він був коло якірної лебідки в носовій частині, де він часто годинами просиджував на самоті, захищений від вітру фальшбортом, може, в їдальні, а може, глибоко в трюмі, біля моорського заліза.