Читати книгу - "Хвороба Кітахари"

На моорському перехресті колона звернула з багнистої стежки, що вела вздовж зарослого насипу, на старий гірський шлях і поповзла першими крутими горбами назустріч тунелям, завішеним плющем та в'юнкими травами; втім, армійська техніка ще кілька тижнів тому зірвала ці штори. З хащів, що ховали рештки залізничних стрілок, спурхнули куріпки. Тепер і останні собаки зграї відстали від каравану, заскочивши до гущавини. Тільки сірий дог завмер на розгрузлій колії, не побіг навздогін за машинами далі в гори, не переслідував більше нічого, просто сидів, захеканий, спостерігаючи, як транспорт за транспортом зникає в чорній пащі тунелю.

Лілі їхала разом з білявим капітаном та чотирма солдатами у головному панцернику колони і сміхом запротестувала проти раптової темряви. Вона тримала на колінах транзистор і шукала музику, марно намагаючись знайти хвилю без перешкод. Тут, у глибині гір, ламані-переламані звуки ефіру, схожі на крики тріумфу та завивання електрогітар, подрібнювались, перетворювалися на невиразний шурхіт. Музика! В Бранді або ще на котрійсь із зупинок на шляху до моря вона постарається купити новий приймач, з тих грошей, що виручила за кобилу й мула в переселенця, який тепер володів і її білим лабрадором.

Новий радіоприймач. Може, такий маленький, невагомий, як у солдатів у Бранді: вони чіпляли його за пояс, або, засунувши до кишені френча, тягали його із собою всюди, лишаючись таким чином глибоко у своїй музиці. Рок-н-рол з крихітних навушників, так гучно й потужно, ніби там, у долині летовища. Не буде більше ані тріскотливої коробки на шиї мула, ані перешкод в ефірі! І духової музики з динаміків на плацу не буде, і голомозих, і вигорілих руїн. Усе це в минулому.

— Гей! — Лілі підштовхнула капітана ліктем, ніби аж тепер, у темряві, усвідомила, що з кожною секундою все більше незворотно віддаляється від Моору. — Гей! Ми їдемо. Бразиліє! Ми в дорозі.

По стінах тунелю, по грубому каменю, на якому в променях фар зблискували і знову гасли вкраплення слюдяного сланцю й уламки кристалів, повзли чорні струмки вологи.

Світло.

Колона виринула в сіре світло ущелини — і зникла в наступному тунелі.

Темрява.

Берінг тихо відіпхнув хазяїна: Амбрас боровся зі сном і все ж знов і знов хилив голову на Берінгове плече. Водій тягача, солдат, якого усі його пасажири хвилювали не більше ніж періодичний гуркіт та брязкіт вантажу за спиною, насвистував якусь нечутну за гуркотом і деренчанням їзди мелодійку. Другий тунель здавався нескінченним. Берінг ніби відчував, що крізь тепло Амбрасового сусідства на нього навалюється важкість гір, холод неймовірної маси, що громадиться на сотні й тисячі метрів над ними. Десь у надрах цього гірського хребта, назавжди вмурований у камінь, немов мільйоннорічна комашка в бурштині або кришталики піриту та газові бабки всередині смарагдів, що сховані в Амбраса у шкіряному мішечкові, десь там зависав труп крадія курей. Можливо, саме зараз, цієї миті вони проїжджали глибоко під вапняковим цвинтарем, що зберігав колону замерзлих біженців, і гвинтівку Лілі, і засипаного кривавим пір'ям голомозого.

Сніжне світло. Гори випльовували їх з тунелів — до ущелини, повної водяного пилу, до покинутих долин, що плавно котилися до рівнини. Не зупиняючись, колона йшла повз руїни стаєнь та пастуших осель, повз кам'яні стіни, що обрамляли зарослі альпійські пасовища, які майже неможливо було відрізнити від оброслих мохом скель. Кам'яні ріки осипів стікали з білих верховин. Піки та хребти вже лежали в снігах. Двічі або тричі Берінг ніби запримітив біля самої межі лісів дим таборових багать, крихкі, розпливчасті удалині стовпи диму, — дірявий погляд більше не ховав від нього навколишнього світу. Сліпі його плями пливли в безлюдді, бліді та прозорі для світла. Над карами і скелястими схилами ковзали тіні хмар.

Хоча дні були вже по-зимовому короткими, колона ще до настання ночі дісталася сортувальних колій та платформ Брандського вокзалу. Місто лишалося невидимим за чорними від кіптяви павільйонами та пакгаузами — світляне склепіння, що виростає із сутінок. Поруч із тьмяно освітленими поїздами кишіли людські натовпи, а між ними Берінг помітив скелети вагонів, з прострілених або просто проіржавілих дахів яких проростали кущі та тоненькі берізки…

На широкій жорствяній дорозі, обрамленій високими щоглами ліхтарів, рух різко сповільнився. Солдати з похідною викладкою та цивільні з вузлами, ящиками, валізами та клітками для птахів, напираючи одне на одного, поспішали до платформ на посадку, і їхати можна було лише зі швидкістю їхніх кроків.

— Біженці? — спитав Берінг.

— Переселенці, — відповів Амбрас. Водій тягача тиснув на клаксон, і гучні гудки розбудили Собачого Короля. — Армія обіцяла їм цілинні землі.

Північноморський експрес стояв у тупику на запасній колії — здавалося, сюди як попало зібрали весь рухомий склад, який в роки Оранієнбурзького миру був реквізований, визнаний непридатним або кинутий на розбомблених вузлових станціях, відданий іржі, мародерам, збирачам брухту: вантажні платформи, товарні вагони, телятники впритул сусідять з пасажирськими першого класу з вибитими шибками, цистернами, вагонами з відкидними кузовами, СВ та люкси — все змішане, зчеплене між собою за випадковим принципом і напаковане вантажем, худобою та людьми.

Але Берінгу в цьому розтягнутому на сотні метрів експресі з його двома гігантськими тендер-локомотивами забринів нечіткий образ потяга свободи, рештки якого заростали кущами серед руїн моорського вокзалу. Його здатність згадувати була недостатньо глибокою, аби витягнути у власну свідомість далекий холодний день раннього дитинства, коли цей поїзд під хмарою кіптяви дохекав шлях йому назустріч і привіз з пустелі батька, чужинця з багряним шрамом на чолі. Проте тепер, уперше в житті увійшовши вслід за Лілі та Амбрасом до готового відправлятись вагона, і не якогось, а вагона-люксу, до котрого їх супроводжували капітан та двоє військових поліцейських, він відчув, як у ньому закипає щось на зразок панічного квоктання, яке того давнього