Читати книгу - "Вітри сподівань"

За якийсь час сотню було переділено, і невдоволених голосів майже ніде не було чутно. Знов, щоправда, почувся голос Ємця:

— Добре нам, пане сотнику, що ми вкупі з Гаврилом, але чому не у вашому з’єднанні? Ми ж з вами спільно вже ого-го з якого часу!

Сотник Гусак засміявся у відповідь і гукнув у бік побратимів:

— Так, а хто молодих «підковуватиме», якщо всі за мною підете, хто підсоблятиме без мене новаку Клавдію, десятникам?! — Далі, трішки помовчавши, додав: — Ненадовго ми. От «турнемо» Радзивілла, щоби не грабував Україну, та і Кричевському потрібні. Хто ж, окрім нашої сотні, може вправлятись так з віроломним ворогом!

Козаки, які залишилися зі своїм сотенним, почали виявляти задоволення і лементували, що все по правді поділено та скоро всі будуть вкупі під сотником Гусаком. Два гурти, переділені долею, а можливо Господнім провидінням, почали розподіляти обоз на дві частини, і тут, звісно, без лайки і сварок не обійшлося. Десятники не могли поділити їздових, а через провіант та вогневі припаси зчинилися суперечки, посварилися найкращі друзі. Прискіпливо ділили порох, рахували кулі, підкови, вудила, стремена, шаблі та списи, от тільки чомусь ніхто з від’їжджаючих не виявив бажання брати в дорогу зимовий одяг. Потроху суперечки вщухли, і коли побіля тих, хто залишався, з’явився на чорно-білій кобилі Дріяді новий сотник Клавдій Живаго та почав уже своїй сотні намовляти послухи,[86] козаки кинулись один до одного прощатися, відвернувшись на якийсь час від новака сотника. Багато з них давало волю сльозам, а деякі сміялися та штурхали один одного на прощання.

Ланцюг возів витягнувся в бік Києва, і Петро Гусак після вигравання сурми, яка закликала до походу, та торохтіння тулумбасів став посередині поміж двома загонами і, піднявшись на стременах своєї Пави, підніс угору шаблю:

— Братчики мої рідні, оборонці землі нашої дідівської, руської! Тримайтеся купи своєї, бо тільки вкупі ми зломимо шию гнобителям нашим, зазіхачам на землю святу нашу, відіб’ємо охоту ласитися на неї!

Оглянувши всіх, він продовжив:

— Не переймайтеся, хто над вами стоятиме, аби цей зверхник любив вас, немов дітей своїх, не кидав у пекло на даремне заклання — бо всі ми один раз у цьому світі ходимо і землю свою захистять живі!

Козаки мовчали, якось по-дивному дивлячись на такого грізного та серйозного сотника, й одночасно щось батьківське відчувалось у його словах та статурі. Кобила Пава гарцювала під ним, немовби відчуваючи значимість слів і цього прощання, а сотенний говорив далі:

— Я йду з такими, як і ви, боронити північні землі нашої дідизни,[87] і не буде й там прощення ворогам нашим, а ви тримайтеся Клавдія, він справний козак і добрячий вояка, разом вас ніхто не переможе. Прощайте, діти мої!

У словах їхнього сотника не відчувалося пишнослів’я, бо всі знали, що це його душа до них промовляє, і Гусакова сотня, не змовляючись, вихопила шаблі, й засяяла сталева криця над їхніми головами. «За волю, за віру, за землю нашу!» — пролунали одностайні голоси козацької сотні, і Петро, вклонившись своїм воякам, повернув коня та зайняв місце у голові напівсотні, яка вже виїжджала.

Друга половина сотні, вишикувавшись довгим ланцюгом, тепер стояла, тримаючи в руках шапки, і махала ними вслід побратимам, котрі прямували в невідомість.

Андрій з Яремою зайняли місце позаду сотенного Гусака, а старшини сотні невесело підганяли коней до походу. Андрій співчутливо поглядав на Ярему, а той, не виказуючи нічим невдоволення, весело підморгував Андрію.

— Не поглядай, побратиме, на мене. Ти не думай, що я за парубоцькими походеньками вже і козак буду абиякий. Не я один покидаю кохану заради визволення нашого, — почув голос Яреми Андрій, і той значуще підняв руку, стиснуту в кулак.

Далеко позаду залишилась Біла Церква, і загін поспішав долучитися до лав, очолюваних київським полковником Станіславом Кричевським, щоби під його началом йти далі громити війська литовського князя Радзивілла.

На четвертий день зупинилися на нічліг біля мальовничої річки Нивки, в місці впадіння в неї дзюркотливого струмка з крижаною водою. Поряд виднілося невеличке селище, й охочі поласувати київським харчем подалися придбати щось до вечері. Поталанило роздобути харч Юрію Царану та Григорію Маковському: вони повернулися не з порожніми руками, а з чотирма сазанами завбільшки з півруки. Швидко засмажили їх на вугіллі, і Маковський, витягши рибу, поклав одну на тацю та підштовхнув Олега Чигринця під бік:

— Хутко до Петра! Менше просторікуватимеш!

Олег Чигринець швидко впорався, і вже десятка Пилипенка ласувала рибою. На небі засяяли зорі, а молодих козаків до сну не зміг випровадити навіть Петро Гусак. Від села залунали дівочі пісні про зрадливих парубків, а козаки, вислухавши журливу дівочу, затягнули козацької: