Читати книгу - "Багряний рейд"

Мотоцикл на ходу.

Вийшовши, вже у своїй радянській формі, Максим глянув на Майю, потім на Чуба.

— Витягни його. В коляску.

Поранене плече не завадило Чубові підхопити тіло й виволокти з хати.

— Ну, прощавай.

— Що?

— Прощатися будемо. Дякую. Не скажу, що побачимося. Швидше — ні…

— Не треба.

Зараз Майя говорила впевнено, твердо, дивилася Коломійцеві просто в очі.

— Чого не треба? Дякувати?

— Бачитися більше не треба. І вертатися. Хіба не бачиш — нічого тут не вийде у вас.

— А у вас? Ми, ви… Хіба ми відрізняємося?

— Звичайно, — просто мовила вона. — Ти ж ніби тутешній.

— Полтавщина.

— Без різниці. Тут у людей зовсім інші настрої. Вони вже вибрали менше зло. Знаєш, яке воно? Мир, Максиме. Ми втомилися. Коли в нас стояли німці, чула краєм вуха кілька разів про українське підпілля. Готували повстання, говорили з людьми, щось доводили… Не вийшло. Були в меншості. Потім і тих придушили. Хто зміг — утік. Я чомусь відчувала: німці ненадовго. Ці, — вона кивнула на пляму крові, там, де лежав мертвий дільничний, — міцніші. Їх ніхто не зупинить, бо їм ніколи нічого не болить. Не знають ні болю, ні страху. Чужих, своїх — все одно не знають. Про совість нема чого говорити. Таких неможливо перемогти.

— Можливо.

— Якщо діяти, як вони.

— Ми діємо так.

— І у вас стільки війська? Так багато сил? Люди виснажені. І ви ще це побачите.

— У мене інший настрій.

— А в мене — такий. Не лише в мене. Попередила, аби не мали дурних ілюзій.

— Так їх нема.

— За що ж тоді воюєте?

— За тебе, Майя Зозуля.

Вирвалося ненавмисне. Коломієць не збирався нічого такого говорити. Побачив новий, незнайомий ще блиск її очей, продовжив — його несло:

— За тебе, за Агату з її малим, за всіх, хто живе в цьому селі. В інших селах. Містах. У Києві, Полтаві, моєму Миргороді.

— Вони, люди, знають про це?

— Мають дізнатися.

— Хочуть?

— Чого?

— Щоби ви за них воювали? Чи не питаєте, палите все довкола?

— Одного разу люди все зрозуміють.

Майя мовчала, не зводила з Максима очей. Шукала потрібних слів у відповідь.

Може, знайшла б.

Відчинилися двері, зайшов Чуб.

— То що, друже Східняк, готовий?

— Ще раз: прощавай… пані Зозуля.

Знову ненавмисне вийшло.

Ступив упритул, поцілував у щоку. Навіть не цілунок, торкнувся, мазнув губами.

Майя здивувалася сама собі — хотіла відповісти.

Не так.

Відступивши, Коломієць відсалютував їй двома пальцями. Й вийшов за Чубом у жовтневу ніч.

Перед тим, як заглибитися в ліс, Коломієць мусив десь подіти труп дільничного.

З’їхав при першій же нагоді з дороги в ліс, витягнув тіло, кинув абияк, прикидав гілками. Шукатимуть — знайдуть. Недалеко викинув, убитого повинні знайти. Про вся випадок залишив у кишені його галіфе повстанську агітаційну листівку-звернення, яку весь час мав при собі. Задля певності, хай на них подумають, так і треба.

Потім Чуб умостився у звільнену коляску, Максим розвернув мотоцикла, взяв курс на Макарів. Чи не вперше за весь час рейду відчував себе впевнено, не бачив потреб озиратися, страхуватися від несподіванок. Гнав, не криючись, навіть не маючи плану на випадок, якщо військові вирішать зупинити, перевірити документи, просто поцікавитись, хто тут гасає посеред ночі. Але нічого не трапилося. По дорозі розминулися лише з невеличкою колоною, поступившись їй місцем — криті вантажівки рухалися в київському напрямку. Побачивши світло фар попереду, Коломієць сильніше стиснув кермо, готуючись рвонути в разі чого через поле так далеко, як дозволить ґрунтова земля. Та колона прослідувала повз них, хіба головна машина сигналом попередила — звільняйте шлях.

Щойно дісталися до прихованого бандитського арсеналу, сипнув холодний осінній дощик. Максим надіявся — скоро пройде, так і сталося, помочило і вщухло. Та вже коли мотоцикл, завантажений зброєю,