Читати книгу - "Багряний рейд"

Дзвеніло у вухах. Майя вже не чула, що кричав Гордієнко, валячи її спиною на стіл, притискаючи, навалюючись сильніше. Впали на підлогу кухоль, склянка, скотилося злощасне кільце.

Але не ніж.

Випите додало куражу.

Рука ковзнула під рушник незграбно, замахнулася не сильно, вдарила не влучно — кудись у тіло, вістрям, навмання.

Та цього досить: від болю та несподіванки Гордієнко скрикнув, сахнувся, послабив хватку.

Майя вдарила ще раз, тепер сильніше, та зайшлася при цьому кашлем, усе одно вийшло не так, як хотіла.

— Ти що? — Юрій здивувався щиро, у цьому було щось дитяче. — Ти мене? Сука… Сука!

Дихалося вже легше. Майя вдарила втрете, полоснула по правиці, яка стискала зброю.

Пістолет випав.

Гордієнко ще кричав, коли вона штовхнула його з усієї сили. Потім нахилилася, спритно підхопила пістолет.

— Поклади! Я сказав…

Вона витягнула руку перед собою. Патрон у патроннику. Для певності підтримала праву лівою під лікоть, аби не гуляло.

Спуск ішов туго.

Постріл вийшов гучним, видався Майї подібним до вибуху снаряда, коли бомбили.

Молодший лейтенант Юрій Гордієнко завмер. Подивився на багряну пляму, торкнувся, досі не вірячи, що йому стріляли в груди. Показав Майї брудні від крові пальці.

Вона не стрималася, вистрелила вдруге.

А коли дільничний упав, кинула зброю й опустилася на підлогу поруч із тілом.

Затулила лице руками.

Плакала.

— Отак, значить.

Стоячи над трупом, Коломієць не хотів говорити Майї: те, що трапилося, його планів жодним чином не порушує та ніяк на них не впливає. Вона застрелила Гордієнка, рятувала своє життя, але після того аж ніяк не перейшла на їхній бік остаточно. Так, молода жінка прихистила їх. Проте в жодному разі — не через підтримку їхнього руху, їхніх поглядів, загалом їхньої справи. Трапилося все через збіг обставин, котрий виявився для двох повстанців сприятливим у певний момент, у потрібний час та в потрібному місці. Й такі випадки, як встиг переконатися на власній шкурі Максим, трапляються здебільшого на війні чи за інших непростих, неспокійних умов.

Коломієць також вирішив нічого не говорити ні Чубові, ні тим більше — Зозулі про свій черговий прорахунок, котрий мало не вартував йому життя й міг поставити жирний хрест на задуманій акції. З цими намірами повернувся в Королівку й тут зрозумів: його помилки так чи інак випливли. Обговорювати їх, робити висновки, щось міняти, вносити зміни в плани — на все це тепер не лишалося часу. Тим більше, за кінцевим підсумком Максим несподівано отримав важливу інформацію.

Сумна, але очікувана: всі побратими, включно з Дунаєм, загинули.

Цікава: найближчими днями, найпізніше — післязавтра, до Макарова збирається любитель особистих перевірок, перший секретар ЦК КП(б)У Микита Хрущов. Ймовірність того, що нагряне особисто, після останніх подій дуже висока.

Можна втрапити із засідкою пальцем у небо — але все одно такий шанс має бути використаним.

— Кров замиєш сама, — мовив він, знявши пальто.

Простягнув. Майя не взяла, стояла й не зводила очей з мерця. Коломієць, роззирнувшись, кинув його на стіл, туди ж поклав піджак.

— Добре, що мотоцикл тут.

— Чому?

— Навіть якщо люди, котрі поруч, ще не сплять, а тримають вуха сторчма, вони в разі чого скажуть правду.

— Правду?

— Правду. Чули, як мотоцикл приїхав. Хто ще на ньому може їхати, крім дільничного. Потім, за якийсь час, знову поїхав. Кому яке діло, куди проти ночі погнав товариш міліціонер? Тобі теж нічого не пояснював. Службова необхідність, так чи ні?

— Може, й так…

— Так і є. Труп далеко за селом повинні знайти раніше. Спишуть на бандитів. А взагалі — на нас. Мало, де ми могли підстерегти радянського офіцера. Ми ж на всіх полюємо, тут усе правильно кажуть. З цим усе.

Максим пішов за завісу, знімати решту чужого одягу й перевдягатися в своє. Чуб тим часом узяв рушника, постояв над тілом, ще вагаючись, потім накрив йому лице. Майя відвернулася. Вона вже не плакала. Тепер їй здавалося: сліз не буде вже ніколи, сьогодні щедро виплакала останні.

Коломієць так само не вважав доцільним говорити їй те, що вже розповів Чубові. Злодюжка привів його до сховку в лісі, де Щербань тримав невеликий, проте досить потужний арсенал. Тим більше не збирався розказувати, що застрелив Кирю там, на місці. Навмисне спровокував, бо підпускати — великий ризик. Раз уже спробував домовитися з кримінальниками. Вірити одному з них вдруге, тим більше — нікчемнішому за мертвого ватажка, не збирався. Вертався назад, цього разу уникаючи попуток, через те дорога забрала багато часу, так і не придумав, як дістатися до залишеної в лісі зброї.

Тепер знав.