Читати книгу - "Багряний рейд"

рушив, припустило знову. Коли вони під ранок, ближче до світанку, старанно маскували мотоцикла, закотивши глибоко в ліс, — Коломієць двома руками, Чуб допомагав однією, — дощ став ряснішим. Благо, запасливий Гордієнко тримав у колясці чималий шмат брезенту. Спорудивши під дощем такий-сякий курінь за густим чагарником, вони забралися туди, затягнули брезент і накрилися. Не для того, аби не мочило, давно змокли до нитки, задля затишку. І дозволили собі заснути разом, без того, аби хтось один вартував.

Максим прокинувся від тиші, коли дощ уже вщух. Виліз, роздягнувся до білизни, яка зволожіла найменше, спробував якось викрутити чи бодай витрусити верхній одяг. Знав — марно, не висохне так, все одно пробував дати раду. Одягнувшись знову, розбудив Чуба. Той побурчав за звичкою: мокро кругом, лісу повно, а дров нема, вогонь розкласти ні з чого. Тоді, оглянувши свою перев’язку й переконавшись — там усе повільно, але загоюється, вирішив нарешті взятися за огляд їхнього нового арсеналу.

Повернулися до схованого мотоцикла, розклали на багряному листі зброю.

Чуб відразу наклав оком на «емге» — не новенький, зате старанно змащений німецький кулемет[32]. У його дужій руці зброя виглядала трохи завеликою іграшкою. Коломієць узяв пістолет «ТТ», автомат ППШ, кілька запасних обойм та дисків до них. Прихопив ще один автомат, для Чуба, — коли завершать задумане і якщо лишаться живими, рейдувати з кулеметом шкодитиме маневреності їхньої маленької боївки. Ще мали гранати — ребристі ручні «яєчка» — й одну протитанкову з довгою ручкою, яка робила її подібною до товкачки — Чуб так і називав її: «товкач».

Погризли сухарів, запили водою з Максимової фляги.

І, лишивши булавного біля куреня, Східняк рушив на розвідку.

Вибравшись до дороги, він обережно пройшовся вздовж усієї ділянки, ховаючись за деревами. Кілька разів завмирав, чуючи звук мотора, стояв, доки не стихало, й просувався далі. Вибравши слушний момент, вихопився на саму дорогу, трохи пройшов уперед, видивляючись довкола та шукаючи зручну позицію, тоді перебіг на протилежний бік, назад вертався іншою стороною. Далі, знайшовши, як виглядало, те, що шукав, Коломієць заліг, імітуючи справжню засідку, й так завмер, набравшись терпіння. Судячи з того, скільки разів за час його розвідки тут їздили, довго чекати не доведеться.

Може, з годину.

Помилився в розрахунках, але не дуже — вантажна машина пройшла хвилин за сорок, сунула в бік Києва, в кузові сиділи солдати. Когось охороняють, припустив Максим, а швидше — супроводжують. Не виключив: щойно повз проїхав у кабіні капітан Фомін, хоча в розпорядженні начальника районного НКВС мала б бути інша, солідніша машина. Проте в легковик солдатів не посадиш, тож Коломієць погодився сам із собою — Фомін таки міг щойно їхати.

Коли стихло, Максим ще раз обстежив місцевість, остаточно переконавшись — так, вибране ним місце годиться для засідки найкраще. Можна сказати: ідеально підходить. З цим він і повернувся до куреня.

Пояснивши Чубові все й навіть намалювавши схему, Східняк дозволив відпочивати, набиратися сил до завтра. За його припущеннями, той, на кого вони полюють, виїздитиме з Києва раненько, бо в Макарові затримається навряд чи довго. Дасть прочухана місцевим, наробить шуму, виконає обов’язок вищого партійного керівника й поїде далі, ближче до лінії фронту. Крім того, Коломієць знав: Хрущов особисто влазить в усе, пов’язане з операціями НКВС проти українських повстанців та підпілля, потім рапортує про успіхи особисто Сталіну. Як людина, відповідальна за стан справ на ввіреній йому великій території, Хрущов вважає особисту участь у придушенні опору владі дуже важливою, передусім для подальшої кар’єри.

Тому Максим Коломієць не відкидав можливості підстерегти тут, серед лісу на Макарівщині, саме Хрущова.

Чотовий УПА на псевдо Східняк під кінець довгого дня цілковито повірив у це.

Перед самим світанком Коломієць штовхнув Чуба: пора на висхідну.

Діставшись до обраного напередодні місця, з першими променями огляділися краще. Кулемет ідеально ставав за кущами, на маківці невеличкого лісистого пагорба, котрий трохи нависав над дорогою, що тягнулася крізь ліс. Тут справді було чи не єдине підходяще для засідки місце.

Лишивши Чуба обживатися, Максим пройшов трохи назад, звідки вони прикотили вночі, вийшов до узлісся. Ну… все зірветься, якщо комусь стукне в голову рушити в об’їзд, ріллею, петляючи між горбами, залишками шанців та вирвами. Іншої дороги з головної траси на Макарів справді нема.

Знову, на лихо, почався дощ. Сипав не так рясно, і з досвіду такий — найпротивніший. Злива стихала за годину-другу, затяжний та сірий дощ міг сіяти так до полудня, а то й мало не весь Божий день, з невеликими перервами. Чуб сидів на мокрому килимі з багряного листя, накривши брезентом кулемет, і тримався за плече. Ніч у вогкому лісі роз’ятрила рану, тепер вона нила й навіть почала трохи кривавити. Перетягувати міцніше не було сенсу: вони не мали сухих бинтів.

Доки чекали, майже не говорили. Кожен думав про своє. Чуб час від часу щось мугикав під носа. Коломієць гнав подалі підступні думки про безглуздість їхніх потуг розбудувати партизанку тут, на східному напрямку, й переконував себе: слова Майї Зозулі сказані спересердя, насправді люди тут готові взятися до зброї, варто лиш покликати. Перейнятий сумнівами й суперечностями, Максим знайшов собі місце під осикою з широкою, ще не опалою кроною, притулився спиною до стовбура, заплющив очі.

Ніби задрімав.