Читати книгу - "Мальва Ланда"

— Що почати?

— Наше життя. Тільки, на Бога, не кажи, що твої почуття до мене послабли через одруження. Ніколи не повірю. Мене розлюбити не можна. Це все одно, що перестати дихати. Ти пробував коли-небудь не дихати?

— Еміліє, не мороч мені одне місце. Ліпше давай поміркуємо, як нам звідси чкурнути.

— Ага, то ти не роздумав? А то я собі вже міркувала, що, зробивши таку карколомну кар'єру та відірвавши таку кралю з фантазійним віном, ти й забув про мандрівку.

— Ні, не забув. Але я тепер виразно не уявляю, яким чином мені вибратися з Ліндерового маєтку. Тут такі мури… а лазити, як ти, я не здатен.

— От бачиш! Тепер ти розумієш, що я для тебе як манна небесна? Що б ти без мене робив?

— М-м, не знаю… — промимрив пан Ціммерман і плюхнувся у воду.

Мусив відсвіжитися в цій спекоті, що розпарювала тіло, розморювала дух і навівала сонливість. Вода в ставку була не затепла і не зазимна, а саме якраз, бульбашки повітря спиналися з дна, припадали до його тіла і, лоскочучи, вибігали на поверхню.

Раптом почув розпачливий скрик Емілії: вона показувала рукою у воду і верещала, щоб негайно вибирався на берег, та небезпеку відчув лише тоді, коли вода коло нього завирувала і щось слизьке і холодне обплутало його, а за мить над поверхнею води побачив зелену жіночу голову з якимись монструальним вустами, в яких тремтів жадібний зелений язик. Ця жіноча голова мала тіло анаконди, і це тіло тепер полонило його й тримало в своїх зимних обіймах. Тепер згадав, що вже раніше бачив у ставку щось темне і незрозуміле, котре йому здалося загуслими сутінками.

— Ану, пусти його! Пусти! — верещала Емілія і метушливо стрибала з брили на брилу, гарячково шукаючи порятунку.

Пан Ціммерман відчув, що коли не брикатися і не смикатися, то обійми анаконди цілком стерпні, а тому врешті завмер і тільки дивився в її обличчя з тривогою і страхом. Анаконда жадібно дихала роззявленим ротом, а її очі мовби вивчали кожну цяточку Ціммерманового лиця.

— Ти мій, — нарешті прошепотіла анаконда. — Я хочу тебе.

Відчув, як тіло її пругке і сильне заковзало по його тулубу, а кінчик хвоста залоскотав, забігав по всіх закамарках, прокидаючи в ньому бажання, замішане на страхові й жазі.

Емілія мабуть, відчула заздрість бо знову закричала:

— Ану лише його, ти, курво! Хвойда францувата![100] Жаба пульката! Гнида слизька! Ти на кого хвоста підняла!

— Нещасний пуголовок! — буркнула анаконда. — Чому я тебе відразу не проковтнула?

— Що? Мене? Та ти б вдавилися! Я б тобі поперек горла стала, як тріска!

— Вона нам заважає, — сказала анаконда свому невільникові. — Пішли під воду.

І з цими словами жінка-змія почала занурюватися в ставок, викликаючи у нещасного коханця крик розпачу. Одначе Емілія була справжнім зразком хоробрости, бо ані не думала втрачати зимну кров і, підібравши на березі бамбукову тичку, побігла з нею напереваги, мов зі списом. Це було так несподівано, що анаконда лишень писок роззявила і сказала: «Ага…», а вже наступне слово застрягло їй у горлянці, навіки проштрикнуте бамбуком. Обійми її ослабли і пан Ціммерман, прудко виборсавшись, вискочив, як з катапульти, на берег. Весь трясучись, тепер дивився, як змія кидається у корчах, як завивається і розвивається її довге і сильне тіло.

— Ага, дістала! — тішилася Емілія. — Так тобі і треба!

Нарешті анаконда охляла, повільно спустилася на дно і зникла в густому зіллі, тільки бамбук продовжував стирчати з дна, час від часу здригаючись.

— А тепер ближче до справи, — сказала карлиця. — Ось ця оранжерея тягнеться через сад у напрямку муру. Отже, в тому місці, де вона з ним сходиться, і можна перелізти, бо там всюди гіллясті дерева, ліани, орхідеї, а по них і стара бабера видрапається, не те що такий бравий козак, як ти. Крім того, та місцина прихована від стороннього ока, і нас ніхто не помітить, коли будемо перелазити.

Пан Ціммерман замислився над перспективою мандрівки через оранжерею. Мав підстави думати, що в цьому лісі мешкають й інші хижі звірі, опріч анаконди, а якщо се так, то мандрівка може виявитися надто небезпечною. Однак Емілія вхопилася за свою ідею так цупко, що відмовити її видавалося неможливим.

— Про яку небезпеку ти оце торочиш, коли я біля тебе? Я тебе врятувала від анаконди чи ні? Врятувала. От і від усіх інших потвор врятую. А ще не забувай про моїх сестер. Вони теж не з лопуцька і здатні якому хочеш носорогові рога обламати. До речі, вони вже тут.

— Де?

— Та тут же, в оранжереї. Подивився туди, — і вона вказала рукою на дерева, а там на ліанах і справді вигойдувалися обидві карлиці.

— Гей-гоп! Гей-гоп! — гукали вони і перестрибували з ліани на ліану, мов справдешні мавпи.

Пан Ціммерман збагнув, що з такими відчайдухами можна хоч у пекло, і скорився долі.

— Добре. Зустрінемося тут біля ставка о восьмій ранку.

— Ого, аж уранці? Ти просто випробовуєш наше терпіння, так?

— Ні. Але ти, як кожна баба, маєш куций бабський розум. Ти гадаєш, що мандрівка джунґлею — це прогулянка, повна втіх і радощів? Я цього непевен. А тому хочу роздобути зброю, а також харчі. Крім того, мене одружено, кинути жінку отак ні сіло ні впало напризволяще я не можу. Мушу хоча б із нею попрощатися.

— Ну, про жінку ти, звичайно, загнув. Яка вона тобі жінка? Але я теж маю серце і я тебе відпускаю. Прощайся, збирайся, але якщо тебе не буде тут о восьмій ранку, то я обіцяю, що ми візьмемо штурмом будинок пана Ліндера.

Несподівано позаду них пролунав перестрашений скрик Олюні. Обоє озирнулися й побачили пані Ціммерман в шокованому стані.

— Що… що се має означати? — пробелькотіла вона. — Звідки ця потвора? Це напівголе сотворіння? Ти мені зраджуєш, так? І з ким?! О, Боже! Який сором!

— Перепрошую! — обурилася Емілія. — Якщо хтось із нас двох може вважатися потворою, то тільки ви! А в мене досконалі форми. Я вся тендітна і тонкокоста, мов пава. А ви — ви є німецька самохідна гармата типу «Фердинанд»! Ось хто ви!

Олюня готова вже була беркицьнути, але пан Ціммерман вчасно підхопив її і міцно обняв.

— Кохана, заспокойся. Якщо чесно, то я вперше бачу цю істоту. Тут твій татусько розвів силу різних чудацьких тваринок. Мабуть, це одна з них. Бачиш, оно ще дві теліпаються на гіллях. Гадаю, що то звичайні мавпочки. Вони, щоправда, вміють розмовляти, але цього ще