Читати книгу - "Мальва Ланда"

Вони пройшли ще кільканадцять метрів, і перед ними вигулькнуло синє око ставка з берегами, що були викладені замшілими брилами. Вода була такою прозорою, що глибоке дно проглядалося, наче крізь побільшуване скло. Барвисті рибки миготіли серед тугих стебел, великі бульбахи здіймалися вгору і лускали обабіч лапатого латаття.

В глибинах ставка вимальовувався якийсь невиразний контур, у якому було важко щось розпізнати, крім загуслих сутінків, що заплуталися в зелень, а ввечері поволі підносяться на поверхню, сходячи з плеса, мов з неба, і розтікаються по саду, втоплюючи в себе усе живе й неживе. Коли воно починає там на дні рухатися, рибки блискавично шугають врозтіч і на безпечній відстані завмирають в тривожному заціпенінні.

Ставок, можливо, живе якимось своїм окремим від тропічного лісу життям, виявляючи повну байдужість до людей. Натомість джунґля із кожним наступним кроком вмикає усе нові й нові програми, котрі, накладаючись одна на одну, творять таку ж дрімучу, як і ці нетрі, какофонію, а вона, проникнувши до вух, роз'їдає перетинки і бурхливим струмком вливається у мозок, затоплює всі русла, яри і вибалки, що уже не відаєш, де ліс гучить, а де твоя голова відлунює…

Неподалік від ставка на просторій галявині росла велетенська квітка на товстому завгрубшки у людську ногу стеблі, котре ледь-ледь надималося, наче квітка вдихала і видихала повітря. Стулені докупи пелюстки хижо-червоної барви своєю яскравістю настільки разили очі, що не відразу око виловлювало драбину сперту на квітку.

— Навіщо вона? — поцікавився пан директор.

— Щоб було зручніше годувати квітку.

— А чим її годують?

— Зараз побачите.

І саме в цю пору з'явився набурмосений пан Дезидерій Фляк із якимось худорлявим молодиком, а за ними юрбою сунули в'язні з урочисто-поважним виглядом.

— Це той хлопець, якого мають стратити? — спитав пан Ціммерман.

— Так. Революціонер місцевого значення.

— За що ж його чекає така кара?

— А за те, що розкидав по місту листівки.

— Що ви кажете! Цікаво, що на тих листівках писалося.

— А уявіть собі — нічого.

— Як то — зовсім нічого?

— Ані словечка.

— То се був чистий папір?

— Найчистіший на світі.

— Але ж ви жартуєте! Як можна карати на смерть людину, котра поширювала чисті картки?

— Шановний пане Ціммерман, десь у Львові чи у Відні така діяльність і не вважалася б протизаконною, але у нас, у цій забутій Богом і цісарем дірі, навіть чиста картка паперу мусить викликати підозру.

— Але ж там нема ані слова!

— І не потрібно. Кожному й так відомо, що там має писатися. Часом такий чистий аркуш набагато небезпечніший, аніж списаний, бо зі списаного вичитаєш тільки те, що на нім написано, і ані слова поза тим, а з чистого аркуша можна вичитати далеко більше. А як на котрусь бунтівливу голову, то така листівочка ого-го які приспані ідеї може пробудити!

Хлопець виглядав на цілком спокійного і навіть перекидався із в'язнями жартами, роззирався з цікавістю навкруги і прицмокував, слухняно дозволяючи вести себе до драбини. Пана Ціммермана здивувала така хоробрість, але пан Ліндер пояснив, що справа тут не в хоробрості, все значно простіше. Виявляється, приречений на страту зовсім цього не підозрює, думаючи, що зараз відбувається ще один черговий обряд, яких він уже побачив тут, у в'язниці, чимало.

Пан Фляк підійшов до стебла і постукав пальцями:

— Ку-ку! Пора ням-ням!

У тую ж хвилю квітка почала збуджено дихати, а пелюстки її заворушилися, затріпотіли й почали поволі розкриватися. Хлопець і далі стояв спокійно, нічого не передчуваючи. Захвилювався він лише тоді, коли ззаду до нього підкрався пан Фляк, зав'язав чорною хустиною очі і підштовхнув до драбини. Хлопець слухняно піднявся і спинився біля самого пупляха. Розкрита квітка мала тепер вражаючі розміри, у ній завиграшки помістився би вершник з конем. Але що було там, усередині, з землі годі було розгледіти. Однак щось там таки було, бо звідти долинав чийсь подих, якесь мимрення, булькотіння, щось наче шепотіло і постогнувало, а самі пелюстки здригалися, мов у пропасниці.

Хлопець затупцяв на місці, стривожено повернув голову до глядачів і спитав:

— Чи довго ще?

— Ні, вже все. Ступи два кроки вперед, — відказав пан Фляк, піднявшись за ним по драбині.

— Куди-куди? — не второпав той.

— Та вперед…

— Але ж там…

І полетів сторч головою просто в квітку, діставши стусана. Пролунав розпачливий скрик, який перейшов у пронизливий вереск, а далі — жадібне чвакання, і стогін, і знову крик болю, і сьорбання, а потім — пелюстки замкнулися, набравши ще червонішої барви, аж червоні краплі виступили на них і почали спадати на землю. Тільки тепер пан директор помітив, що довкола квітки трава не зелена, а руда. Товсте стебло ще кілька разів жадібно всотало повітря і заспокоїлося.

— Ну, от і все, — сказав пан Ліндер. — Страта закінчена. — І, повернувшись до юрби, додав: — Отак у нас будуть каратися злочинці, що піднялися проти влади і цісаря. Будьте чемні і слухняні, то вас ніколи не спіткає така смерть.

Коли всі розійшлися і комісар з директором зосталися самі, пан Ліндер сказав:

— Відчуваю, пане Ціммерман, що на сьогодні у вас вражень аж забагато.

— М-м… так… голова пухне, — потер чоло директор.

— Тоді, може, підемо додому та відпочинете… так би мовити, в лоні сім'ї, що?

— А знаєте, я б радше полежав собі тут біля ставка та подрімав. Добре? А то щось уночі на новому місці…

— …та з молодою дружиною, ге..?

— …не спалося…

— Не маю нічого проти. Не буду вам заважати, приємних сновидінь.

Пан Ціммерман провів поглядом комісара, скинув зі себе сорочку, штани і розлігся на березі горіпузом. Щойно заплющив очі, як свідомість його попливла кудись в розморений спекою ліс і заблукала в гадючих стеблах орхідей.

…Прокинувся він від прохолодних бризків води, що раптово проштрикнули його розпарену шкіру сотнями тонесеньких голочок. Заки розплющив очі, то вже знав, хто його розбудив — Емілія. Хлюпаючи на нього водою, заливалася сміхом. Чого їй було так смішно?

— Перестань! Я вже не сплю.

— А от і спиш! Скільки можна хропти? Проспиш усе на світі!

Покректуючи, пан Ціммерман підповз до води і з насолодою занурив у неї голову, потім пирхнув і потягся всім тілом, аж щось усередині хрумкнуло. Сів на брилу і, звісивши ноги у воду, понуро подивився на карлицю.

— І де ти тільки берешся?

— А ти вже думав, що мене забив, так? А от бачиш, яка я. Я все тобі