Читати книгу - "Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури"

В образі «невеселого комунара» Андрюші, якого переслідує самотній материнський об’єкт, передається депресивне джерело національної психіки: наївно-печального Андрюшу (яскравий український психотип морального мазохіста) призначили в чека «проти його кволої волі»[883]. Таке національне меланхолійне Я без батьківського вольового начала переживає себе у російсько-імперській революційній ситуації як невартісне, ні на що не придатне. Воно виявляється боягузом, нікчемою в руках доктора Тагабата, тому несвідомо «віддається» «на волю хижої стихії»[884]. «Я з вами, докторе, не згодний», — тремтячим, непевним і переляканим голосом говорить Андрюша у відповідь на однозначно садистський наказ доктора Тагабата: «Розстріляти!» Андрюші постійно хочеться сказати, «що так не чесно, що так комунари не роблять, що це — вакханалія і т. д. і т. п.»[885]. Тобто критична інстанція, яку продукує національне Я, демонструє свою моральну позицію. Ця інстанція є совістю[886]. Українська совість з’являється в образі тихо зажуреної матері, але за відсутності батьківської волі вона стає недієздатною, тому підкоряється імперському злочинному Над-Я: «Темним волохатим силуетом стоїть на сході княжий маєток, тепер — чорний трибунал комуни. Я повертаюся і дивлюся туди, і тоді раптом згадую, що шість на моїй совісті.

…Шість на моїй совісті?

Ні, це неправда. Шість сотень,

Шість тисяч, шість мільйонів —

тьма на моїй совісті!»[887]

Тьма — наскрізний мотив новели Хвильового. Психотичне плутання на основі двох протилежних психічних інстанцій Над-Я, що відповідають за світогляд, (російсько-імперського соціально-загарбницького та українського романтичного національно-визвольного), призводить до того, що національне Его, шукаючи порятунку в метафізичному, не має уяви, куди йти і не знає виходу, крім смерті («Але який вихід?» — Який вихід?? — І я не бачив виходу…»[888]). Ситуацію національного характеру красномовно виражає рефрен: «Я йшов у нікуди»[889] або «Я здавив голову й ішов по мертвій дорозі…»[890].

Бажане для імперського Над-Я українське символічне матеревбивство, провокується як «єдина дорога до загірних озер невідомої прекрасної комуни»[891]. У цей кризовий психологічний час національне Я виявляє глибинне самопізнання власної безпорадності, коли існує два Над-Я: імперське садоавангардистське як маскулінне і сильне та українське морально-мазохістське як романтичне і слабке. М. Хвильовий, інтуїтивно здійснюючи український психоаналіз, виявляє в національній психіці боротьбу і семантику цих двох Над-Я: імперська психічна інстанція Над-Я втілює садистське батьківське начало за відсутності материнської матриці («доктор Тагабат» символізує цю чужорідну однобоку фігуру); українське колоніальне Над-Я втілює материнське лібідозне начало за відсунутого батьківського вольового. Більшовицький психологічний експеримент постає на основі довготривалої російсько-української історії, в якій виявляється несвідома імперська потреба в материнському українському началі, що наділяє російське історичністю (бо що таке імперська Росія, наприклад, без Київської Русі). Отже, більшовицький психологічний експеримент має завершитися тим, що українське материнське лібідозне начало поєднається з російсько-імперським садистським батьківським началом, створивши спільну психічну інстанцію Над-Я як більшовицький садомазохістський симбіоз. Аналізуючи за цієї ситуації українських несвідомих синів-маргіналів, М. вильовий писав: «Ці Карамазови забули, що вони Карамазенки, що їм бракує доброго пастиря. Вони (часто розумні й талановиті) не здібні бути оформителями й творцями нових ідеологій, бо їм бракує широкої індивідуальної ініціативи й навіть відповідних термінів, щоб утворити програму свого нового світогляду. Це запальні Діцгени, що їх використовують Маркси та Енгельси, але це не Маркси й Енгельси»[892].

У ситуації деструктивного світоглядного експерименту «мятежний» український син-романтик стає «бандитом», а мати, не маючи змоги пережити «хиже навколо», іде в монастир, однак синівське імітоване садоавангардистське і материнське морально-релігійне мають зустрітися. Адже саме лібідозне материнське формує романтичну психосемантику наївного комунара, а чужорідне садистське — дегенерата, «вірного пса революції»[893]. На основі цього зіткнення, тобто від неможливості на неусвідомленому рівні поєднати власну духовну матір з імперським маскулінним батьком, виникає українське меланхолійне захворювання.

За твердженням Фройда, ключ до розуміння меланхолії як хвороби полягає в тому, що докори собі постають як докори на адресу улюбленого об’єкта[894]. Тому докори героя-сина стосуються материнського об’єкта, аналогічного Україні, адже саме через зв’язок з матір’ю встановлюється зв’язок з рідною землею. За логікою меланхолійного розколу психіки слабовольний романтичний суб’єкт має подолати ненависний материнський об’єкт, що заважає йому стати здібним вбивцею-більшовиком. Першим сигналом психічної хвороби, зокрема шизофренії, з погляду психоаналізу є ненависть до батьків, особливо до матері, що стає «центральною точкою переживань хворого»[895]. Символічно, що українські літератори, потрапивши у психотичну ситуацію, починають спочатку демонструвати свою ненависть до класиків, зрікатися національно-духовного «батьківства» Т. Шевченка, П. Куліша та ін. Це й підготує символічне матеревбивство. Символічне батьковбивство на порубіжжі розпочалося футуристичним спалюванням «Кобзаря» М. Семенком, який зімітував західноєвропейських і російських футуристів. За цією модерною логікою ненависті мислить злий блазень Дмитро Карамазов у «Вальдшнепах» М. Хвильового, демонструючи символічне вбивство Т. Шевченка:

— За що ж ти Шевченка так ненавидиш?

— За що я його ненавиджу? — Карамазов знову зробив незадоволене обличчя: мовляв навіщо цей допит? Потім раптом нервово одкинув волосся і зупинився. — А за те я його ненавиджу, — надмірно запалюючись, сказав він злим голосом, — що саме Шевченко кастрував нашу інтелігенцію. Хіба це не він виховав цього тупоголового раба-просвітянина, що ім’я йому легіон? Хіба не Шевченко — цей, можливо, непоганий поет і на подив малокультурна й безвольна людина, — хіба це не він навчив нас писати вірші, сентиментальничати «по-катеринячи», бунтувати «по-гайдамачому», безглуздо та безцільно й дивитись на світ і будівництво крізь призму підсолодженого страшними фразами пасеїзму? Хіба це не він, цей кріпак, навчив нас лаяти пана, як то кажуть, за очі й пити з ним горілку та холуйствовати перед ним… Саме цей іконописний «батько Тарас» і затримав культурний розвиток нашої нації і не дав їй своєчасно оформитися у державну одиницю[896].

Сучасні дослідники-маргінали, цитуючи ці слова М. Хвильового, не вдаються до аналізу того, що саме так мислить український Карамазов або Карамазенко, який не просто зрікається національного «батьківства», але перекладає імперську класову ненависть, що формує більшовицький світогляд, на Шевченка. Попри те, що Шевченко заповів і мертвим, і живим, і ненарожденним синам солідарну національно-родинну істину на всі віки, тобто любити матір, відповідно Україну, молити за неї Господа «во врем’я люте, в останню тяжкую минуту».

Внутрішньо психологічна боротьба романтичного героя новели «Я (Романтика)» є наслідком хворобливої позиції: «боротьби за любов і проти неї», тобто амбівалентної боротьби, яка зумовлює втрату любові