Читати книгу - "Quo vadis"

товстим шаром косметики на обличчі, нерухома, замислена й байдужа, мала вигляд статуї якогось божества, водночас красивого і злого, що її несуть у процесії. Тягнувся за нею слідом знову цілий двір слуг – жінок і чоловіків, а також вервечка повозів з різними предметами побуту та вбранням. Сонце вже далеко відійшло від полудня, коли почався рух августіанів – хоровод розкішний, блискучий, що мінився, мов змія, і нескінченний. Ледачий Петроній, якого вітали доброзичливо натовпи, забажав пересуватися разом зі своєю богоподібною рабинею в ношах. Тигеллін їхав на колісниці, яку везли малі конячки, прикрашені білим і пурпуровим пір'ям. Всі бачили, як він сходив із колісниці та, витягаючи шию, придивлявся, чи скоро йому імператор дасть знак, аби до нього пересідав. Серед інших натовпи вітали оплесками Ліциніана Пізона[287], сміхом – Вітеллія, свистом – Ватинія. До Ліцинія та Леканія, консулів, поставилися байдуже, але Туллій Сенеціон, якого любили невідомо за що, як і Веста, дістали схвалення черні. Придворних було сила-силенна. Здавалося: все, що є в Римі багатого, розкішного або знаменитого, виїздить до Анція. Нерон ніколи не подорожував інакше як тисячею повозів, і кількість тих, що супроводжували його, майже завжди переважала кількість солдатів у легіоні[288]. Показували одне одному й Доміція Афра, і дряхлого Луція Сатурніна; бачили там Веспасіана, який іще не вирушив у свій похід до Юдеї, звідки він повернеться тільки заради імператорського вінця, і його синів, і молодого Нерву[289], і Лукана, і Аннея Галліона[290], і Квінціана[291], і безліч жінок, відомих своїм багатством, красою, розкішним життям і розпустою. Погляди цікавих переносилися зі знайомих облич на збрую, на колісниці, на коней, на химерні строї придворних слуг, серед яких були вихідці з усіх народів світу. В тій повені розкоші й пишноти незрозуміло було, на що дивитися, й не тільки очі, але й розум туманів од того золотого блиску, од тих пурпурових і фіолетових барв, од миготіння коштовного каміння, од сяяння бісеру, перлів, слонової кістки. Здавалося, що саме сонячне проміння розсипалося в цій розкішній безодні. Й хоча в натовпі не бракувало бідняків із запалими животами й голодом ув очах, видовище це розпалювало в них не лише бажання розкоші та заздрість, але наповнювало водночас блаженством і гордістю, породжуючи відчуття тієї могутності й невичерпності Рима, яку створював йому і перед якою схилявся світ. Дійсно, в усьому світі не було нікого, хто смів би подумати, що ця могутність не протримається багато століть, не переживе всі народи і щось може їй на землі вчинити опір.

Вініцій їхав у кінці почту, побачивши апостола й Лігію, яких не сподівався побачити, зіскочив із колісниці та, привітавши їх із сяючим обличчям, заговорив квапливо, як людина, що має обмаль часу:

– Ти прийшла? Не знаю, як тобі маю дякувати, о Лігіє!.. Бог не міг би мені послати ліпшої прикмети. Ще раз вітаю тебе на прощання, та прощаюся не надовго. По дорозі розставлю коней парфянських і кожного вільного дня буду біля тебе, поки не випрошу собі дозволу повернутися. Бувай здорова!

– Бувай здоровий, Марку! – відповіла Лігія й потім додала тихіше: – Нехай тебе веде Христос і відкриє твою душу словам Павла.

Він же, порадівши щиро, що їй не байдуже до того, чи скоро він стане християнином, відповів:

– Ocelle mi! Нехай так станеться, як говориш. Павло воліє їхати з моїми людьми, але він зі мною і буде мені вчителем і товаришем… Відкинь покривало, радосте моя, щоб тебе ще побачив перед розлукою. Ти чому так закрила обличчя?

Вона відхилила рукою покривало й явила йому своє ясне обличчя та прекрасні усміхнені очі, запитуючи:

– Це погано?

І усміх її мав у собі трохи дівочого кокетства, але Вініцій, дивлячись на неї із захватом, відповів:

– Погано для моїх очей, які до самої смерті готові дивитися тільки на тебе.

Потім, звертаючись до Урса, мовив:

– Урсе, пильнуй її як зіницю ока, бо це не тільки твоя, але й моя – «доміна»!

Сказавши це, схопив її руку і припав до неї вустами на превеликий подив черні, що не могла зрозуміти вияву такої поваги з боку розкішного августіана до дівчини, вбраної в простий, майже невільничий одяг.

– Бувай здорова…

І швидко віддалився, бо весь імператорський почет просунувся вже далеко вперед. Апостол Петро навздогін перехрестив його, а добродушний Урс почав юнака зразу ж вихваляти, радий, що молода пані жадібно слухає й дивиться на нього із вдячністю.

Почет віддалявся й затулявся хмарами золотавої куряви, але вони довго дивилися вслід, аж поки підійшов до них мельник Демас, той самий, у якого працював ночами Урс.

Поцілувавши руку апостола, почав його прохати, щоб зайшли до нього підкріпитися, кажучи, що дім його недалеко від Торгової пристані, а вони ж мусять бути голодні та втомлені, провівши більшу частину дня біля брами.

Отож пішли разом і, відпочивши та підкріпившись, тільки надвечір повертали на Затибря. Маючи намір перейти ріку по мосту Емілія, рухалися Публічним схилом і спустилися вниз по Авентинському пагорбу між храмами Діани та Меркурія.

Апостол Петро дивився з висоти пагорба на будинки, що оточували його й губилися вдалині, і, поринувши в мовчання, розмірковував над величністю і владою цього міста, до якого прийшов сповістити слово Боже. Досі він бачив римських правителів і легіони в різних краях, якими мандрував, але були то ніби окремі частини цієї могутності, втілення якої в особі імператора побачив нині вперше. Це місто безмежне, хиже й жадібне й водночас розгнуздане, прогниле до самих кісток і в той же час непохитне у своїй надлюдській могутності, цей імператор, братовбивця, матеревбивця й жінковбивця, за яким тягнулася, не менш довга за його почет, вервечка кривавих привидів, цей розпусник і блазень, а разом з тим і повелитель тридцяти легіонів і завдяки їм – усієї землі; ці придворні, вкриті золотом і пурпуром, не впевнені в завтрашньому дні, а водночас могутніші за царів – усе це, разом узяте, видалося йому якимсь пекельним царством зла і беззаконня. І здивувався в простодушності своїй, як Бог може давати таку незбагненну всемогутність сатані й як може віддавати йому землю, щоб її місив, перевертав, топтав, викликав сльози, проливав кров; вихором спустошував, бурею збурював, полум'ям палив. І від тих думок знітилося його апостольське серце, й почав звертатися до Вчителя: «Господи, що мені робити в місті цьому, до якого ти послав мене? Йому підвладні море і суша, звір на землі й усяке створіння водне, йому