Читати книгу - "Метелик"

— Поверніть його до камери й викличте фельдшера. Догляньте його, не відходьте від нього, дайте йому рому. А ви, телепні, ведіть мерщій сюди Ранкассе, надійшов наказ сьогодні стратити саме його, а не годинникаря.

За добу савоєць зовсім посивів, став таким, яким ти бачив його сьогодні. Його адвокат, наглядач Кальві, написав нове клопотання про помилування міністрові юстиції, детально описавши його пригоду з тією кралею. Годинникареві замінили смертну кару довічною каторгою. Відтоді він тільки те й робить, що лагодить наглядачам годинники. Це його захоплення. Він довго перевіряє їх, ось чому вони висять на контрольному щиті. Тепер розумієш, що він має право бути трохи звихнутим, друже, правда ж?

— Звісно, Тіті, після такого удару він має повне право бути не дуже говірким. Я щиро співчуваю йому.

З кожним днем я. дедалі глибше пізнаю тутешнє життя. Корпус А — це справді пристановище небезпечних тинів — як своїм минулим, так і манерою реагувати на буденні події. Я й досі не працюю: чекаю місця асенізатора, який, відпрацювавши три-чотири години, має на острові цілковиту свободу, навіть може ловити рибу.

Сьогодні вранці на перекличці, називаючи імена тих, хто має йти саджати кокосові пальми, називають прізвище й Жана Кастеллі. Він виходить із строю й запитує:

— Що це таке? Мене посилають на роботу?

— Еге ж, вас, — каже наглядач. — Беріть заступ.

— Скажи-бо, овернцю, — холодно дивиться на нього Кастеллі, — як ти гадаєш, чи не треба було б народитися в твоєму краю, аби вміти послуговуватися цим дивни-м інструментом? Я ж народився на Корсіці, виріс у Марселі. На Корсіці жбурляють якомога далі від себе знаряддя праці, а в Марселі взагалі не знають, що воно існує. Прибережи для себе цей заступ і дай мені спокій.

Молодий наглядач, ще не дуже досвідчений, я дізнався про це згодом, підносить заступ над головою Кастеллі. І всі сто двадцять каторжан горлають в один голос:

— Падло, не чіпай його, а То ніг не винесеш звідси!

— Розійдись! — кричить Гранде і, не звертаючи уваги на те, що наглядачі наготувалися стріляти в нас, усі ми заходимо до барака.

Барак Б марширує на роботу. Барак В теж. Біля нашого барака збирається з десяток наглядачів і, рідкісний випадок, замикають гратчасті двері. За годину біля наших дверей уже чотири десятки наглядачів з автоматами в руках. Сюди сходяться всі — заступник коменданта, начальник охорони, старший наглядач, наглядачі, нема тільки самого коменданта, який о шостій годині, ще до сутички, поїхав на інспекцію острова Дьябль.

Заступник коменданта каже:

— Дарселлі, називайте одне по одному прізвища каторжан.

— Гранде!

— Є.

— Виходьте.

Гранде виходить з барака й опиняється посередині між наглядачами. Дарселлі каже йому:

— Ідіть на роботу.

— Я не можу.

— Ви відмовляєтеся?

— Ні, я не відмовляюсь, я хворий.

— Відколи? Ви не заявили про те, що ви хворі, на першій перекличці.

— Вранці я ще не був хворий, а зараз уже занедужав.

Шістдесят перших викликаних один за одним відповідають так само. Лише один відмовився підкоритися. Безперечно, він переслідував мету, щоб його повезли до Сен-Лорана на військовий трибунал.

— Тож ви відмовляєтесь? — питають його.

— Так, відмовляюсь, відмовляюсь навідріз.

— Навідріз? Чому?

— Бо мені начхати на вас. Я категорично відмовляюсь працювати на таких телепнів, як ви.

Напруження зросло до краю. Наглядачі, особливо молоді, не терплять, коли каторжани їх так ображають. Вони сподівалися єдиного: погрози, яка дозволила б їм запустити в дію карабіни, поки що спрямовані в землю.

— Всім, чиї імена було названо, роздягтися догола. І до камер!

Поки каторжани роздягаються, чути, як подекуди бряжчить ніж, упавши на макадам подвір’я. Саме цієї миті надходить лікар.

— Гаразд, зупиніться. Ось і лікар. Чи не могли б ви, лікарю, оглянути цих людей? Ті, кого ви не визнаєте хворими, підуть до карцерів. Решта лишаться в бараці.

— Що, аж шістдесят чоловік занедужали?

— Так, лікарю, за винятком одного, який відмовився працювати.

— Гранде, що там у вас? — питає лікар.

— Наша недуга називається розлад нервів у наглядача, лікарю. Ми тут усі засуджені на довгі строки, більшість взагалі на довічну каторгу. І нема ніякої надії втекти з островів. Тож ми зможемо витерпіти це життя, коли буде бодай трохи гнучкості й розуміння в режимі. Та де там, сьогодні вранці один наглядач дозволив собі на очах у всього барака замахнутися заступом на нашого всіма шанованого товариша. Це не був вчинок самозахисту, бо цей чоловік нікому не погрожував. Він тільки сказав, що не хоче послуговуватися заступом. Ось така справжня причина нашої гуртової пошесті. А ви судіть самі.

Лікар понурює голову, розмірковує цілу хвилину, а по— тім» каже:

— Фельдшере, пишіть: «У зв'язку із загальним харчовим отруєнням наказую фельдшерові-наглядачеві вжити необхідних заходів по прочищенню двадцятьма грамами сульфату соди шлунка кожному засланцеві, хто сказав сьогодні, що він хворий. Що ж до засланця X, то покладіть його в лікарню на обстеження, аби ми пересвідчилися, чи він відмовився працювати при здоровому глузді».

Лікар обертається і йде від нас.

— Усі до барака! — кричить заступник коменданта.

Цього дня всі залишаємося в бараці. Ніхто не зміг вийти з нього, навіть носій хліба. Ополудні замість супу фельдшер— наглядач з двома фельдшерами-каторжанами принесли дерев’яне відро з розчином сульфату соди. Тільки троє каторжан змушені були випити цього проносного. Четвертий упав на відро, симулюючи напад епілепсії, причому дуже вдало, розливши проносне й порозкидавши в різні боки відро та ополоник. Інцидент із посиланням каторжан на роботу скінчився вимочуванням розлитої на цементну долівку рідини.

Після обіду я до вечора пробалакав з Жаном Кастеллі. Він приходив до нас обідати. Жан в одному «казані» з тулонцем Луї Гравоном. Коли я завів з Кастеллі мову про втечу, в нього аж очі заблищали.

— Торік я був мало не втік, — каже він. — Але мені не пощастило. Я здогадувався, що ти не з тих, хто тут сидітиме сидьма. Та говорити на островах про втечу — марна річ. Бачу, ти ще не зрозумів тутешніх каторжан. Дев’яносто відсотків з них почуваються тут досить спокійно. Але хоч би що ти зробив, тебе ніхто не викаже. Коли тут когось убивають, ніколи не буває свідка; коли щось украдуть — те саме. Хоч би що хтось скоїв, усі стають на його захист. Тут каторжани найбільше бояться, щоб ніхто не втік. Бо тоді їхньому досить спокійному життю настане край: почнуться обшуки, заборонять грати в карти, шахи й доміно, потрощать