Читати книгу - "Метелик"

Можна стимулювати захворювання на проказу або хронічний дизентерійний ентерит. Зробити це досить легко, але тут є страшна небезпека: тебе поселять на два роки до окремого флігеля разом із тяжкохворими. І тоді, прикинувшись прокаженим, і справді підхопиш проказу або, мавши доти міцні, як дзвін, легені, вийдеш із лікарні сухотним. Що ж до дизентерії, то нею заразитися ще легше.

Отже, я поселився в корпусі А із ста двадцятьма іншими каторжанами. Треба вчитися жити в цій громаді, де вас швидко зарахують до певної категорії. Передусім слід усім дати зрозуміти, що на вас не можна напасти, не наразив— шись на небезпеку. Нагнавши на інших страху, треба викликати пошану до себе своєю поведінкою з наглядачами, не згоджуватися обіймати деякі посади серед каторжан, відмовлятися від певних нарядів, ніколи не визнавати авторитету тюремників, не виконувати, навіть ідучи на інциденти, наказів жодного охоронця. Той, хто грав у карти цілу ніч, навіть не виходить на ранкову перекличку. В таких випадках старший по бараку (тут корпус називають «бараком») кричить: «Лежить хворий». У двох інших «бараках» наглядачі іноді зганяють з ліжка «хворого» й примушують іти на перекличку. Але ніколи цього не роблять у корпусі, де живуть недисципліновані. Одне слово, наші наглядачі прагнуть єдиного: аби серед цих каторжан панував відносний спокій.

Мій друг Гранде, з яким я в одному «казані», — три— дцятип’ятирічний марселець. Це височенний і худий, як тріска, але досить дужий чоловік. Ми потоваришували з ним іще у Франції. Ходили один до одного в гості у Тулоні, Марселі й Парижі. Він прославився вмінням відмикати сейфи. Людина він добра, але, мабуть, вельми небезпечна.

Сьогодні в цій величезній залі я залишився майже на самоті. Черговий по бараку підмітає й розстеляє грубу полотняну підстилку на цементній долівці. Бачу, як один чоловік лагодить годинник, приклавши до лівого ока якусь дерев'яну трубочку. Над його гамаком висить дошка, на яку почеплено зо три десятки годинників. У цього чоловіка, якому на вигляд не більше тридцяти років, зовсім посивіле волосся. Я підходжу до нього й дивлюсь, як він працює, а тоді намагаюсь зав’язати розмову. Він навіть не підводить голови й не промовляє ні слова. Я покидаю його, трохи роздосадуваний виходжу на подвір’я і йду посидіти в пральні. Застаю тут Тіті Белота, який тренується грати новісінькими картами. Його спритні пальці небачено швидко розкладають і згортають тридцять дві карти. Не перестаючи працювати своїми руками штукаря, він питає мене:

— Ну як, друже, тобі на Руайялі?

— Усе гаразд, але сьогодні я вже надто знудився. Піду бодай трохи попрацюю, може, завдяки цьому вдасться вийти за мури табору. Мені хотілося поговорити з годинникарем, але він і не озвався до мене.

— Цьому дивакові на всіх начхати, Метелику. Він живе тільки своїми годинниками. А все інше йому до лампочки. Щоправда, після того, що він пережив, можна з глузду з’їхати. Принаймні я справді збожеволів би. Уяви собі, що цього молодого чоловіка — а його можна назвати молодим, бо йому нема ще й тридцяти — засудили торік до страти за те, що він нібито згвалтував дружину наглядача. Це була чиста брехня. Він уже давненько голубив свою господиню, законну дружину старшого наглядача, вихідця з Бретані. Він працював у них «родинним служником», і щоразу, коли бретонець ходив на чергування, годинникар товк цю молодицю. Одначе вони припустилися помилки: краля не давала йому прати й прасувати білизну. Вона робила це сама, і її зраджений чоловік, який знав, що вона була досить ледаченька, здивувався з цього й сповнився сумнівів. Але він не мав доказів, що вона його зраджує. І ось тоді він вирішив заскочити їх на гарячому й обох порішити. Одного дня він покинув свій пост за дві години по тому, як заступив на нього, й попросив іншого наглядача сходити з ним до його дому, пообіцявши почастувати його шинкою, яку щойно отримав з рідного краю. Господар нишком пройшов через браму, але як тільки відчинив двері будиночка, почувся, як це було щоразу, коли наглядач повертався додому, крик папуги: «А ось і господар!» І тоді дружина його враз закричала: «Рятуйте!

Мене гвалтують!» Обидва наглядачі зайшли до кімнати, коли жінка випручалася з рук каторжанина, і той, приголомшений, кинувся у вікно, а зраджений чоловік став стріляти йому вслід. Одна куля влучила в плече годинникареві, а тим часом краля подряпала собі цицьки й щоку і розірвала пеньюар. Годинникар упав, і саме тієї миті, коли бретонець наготувався добити його, другий наглядач роззброїв товариша. Скажу тобі, що другим наглядачем був один корсіканець, він одразу ж збагнув, що його командир сказав йому неправду, запрошуючи до себе, і що насправді тут не було ніякого згвалтування, а краля сама лягла під годинникаря. Та корсіканець не міг цього сказати бретонцеві й удав, н би повірив у згвалтування. Годинникаря засудили до страти. В усьому цьому не було, друже, нічого незвичайного. Тільки потім ця справа обернулася несподівано цікаво.

На острові Руайяль є будинок страти, де кожна деталь гільйотини зберігається в спеціальному приміщенні. Її ставлять у дворі на п’ять плит. Щотижня кат і його помічники — двоє каторжан — монтують гільйотину, ставлячи на місце ніж та інші деталі, і рубають один-два бананники. Завдяки цьому вони певні, що гільйотина постійно перебуває в доброму стані.

Тож годинникар, уродженець Савойї, кого засудили до страти. разом з чотирма іншими в’язнями — трьома арабами та одним сіцілійцем, сидів у своїй камері. Усі п’ятеро чекали відповіді на своє клопотання про помилування, зроблене наглядачами, що виступали в ролі адвокатів.

Одного ранку змонтували гільйотину й раптом відімкнули двері камери савойця. Кати накинулися на нього, обплутали вірьовкою ноги й зв’язали тією самою вірьовкою руки. Відрізали ножицями комір і примусили короткими кроками пройти в досвітковій сутіні зо два десятки метрів. Ти, Метелику, маєш знати, що коли засудженого приводять до гільйотини, то він опиняється перед перпендикулярною дошкою, до якої його прив’язують ремінцями, прикріпленими до неї. Отож годинникаря прив’язали й уже збиралися перекинути цю дошку, над якою височіла його голова, коли сюди прийшов нинішній комендант Сухий Кокос, який неодмінно мав бути присутній під час страти. Він приніс великий гасовий ліхтар і, освітивши цю сцену, помітив, що ці нікчемні наглядачі-кати помилилися: вони наготувалися відрубати голову годинникареві, якого цього дня ще не мали страчувати.

— Зупиніться! Зупиніться! — вигукнув Барро.

Комендант був такий