Читати книгу - "Зелена миля"

Почувши нас, Дін вийшов з-за столу на початку Зеленої милі.

— Слава Богу! Я думав, ви вже не повернетесь, майже вирішив, що вас упіймали, чи начальник нашпигував вас свинцем, чи… — він урвався, бо саме помітив Коффі. — Святі коти, що це з ним? Вигляд такий, наче він помирає!

— Він не помирає… правда ж, Джоне? — Бруталові очі спалахнули, видаючи Діну попередження.

— Ясно, що ні, я хотів сказати не «помирає»… — Дін засміявся нервово. — Але, Божечку…

— Не зважай, — сказав я. — Допоможи нам довести його до камери.

Ми знову перетворилися на горбочки навколо гори, але тепер це вже була гора, яку декілька мільйонів років підточували сили природи, вивіяна й сумна. Джон Коффі просувався повільно, дихаючи ротом, як старий дідуган, що забагато курив, але все-таки він просувався.

— А що Персі? — спитав я. — Дрозда давав?

— На початку, — сказав Дін. — Намагався кричати крізь ту стрічку, якою ти йому рота заклеїв. Здається, матюкався.

— Це немилосердно, — констатував Брутал. — Як добре, що наші чутливі вушка були не тут.

— А відтоді нічого так, тихо, тільки зрідка двері копає, знаєте.

Діну так полегшало, коли він нас побачив, що слова з нього лилися белькотливим потоком. Окуляри з’їхали йому на кінчик носа, блискучий від поту, і він підштовхнув їх назад до перенісся. Ми проминули камеру Вортона. Той молодий непотріб лежав на спині й хропів, як сузафон. Очі в нього цього разу вже були заплющені.

Побачивши, куди я дивлюся, Дін розсміявся.

— А з цим жодних проблем! І не ворухнувся, відколи впав на ліжко. У відключці. А що Персі зрідка двері копає, то я був не проти. Навіть радий був, правду кажучи. Якби він не видавав звуків, то я почав би думати, чи він там не вдавився тим кляпом, яким ти йому хліборізку заткнув. Але й це ще не найкраще. Знаєте, що найкраще? Тут було тихо, як уранці в день покаяння в Новому Орлеані! Всю ніч ніхто не заходив! — Останні слова він промовив урочисто і з тріумфом. — Хлопці, ми вийшли сухими з води! Вдалося!

Це нагадало йому, заради чого ми все це затіяли взагалі, і він спитав про Мелінду.

— З нею все добре, — відповів я. Ми саме підійшли до Джонової камери. Те, що сказав Дін, щойно просочилося в мою свідомість: «Хлопці, ми вийшли сухими з води… вдалося».

— А це було… ну… як із мишею? — спитав Дін. Він зиркнув на порожню камеру, де жив Делакруа з Містером Джинґлзом, а тоді поглянув на гамівну кімнату, гадане місце походження миші. Голос він стишив, як це роблять люди, коли переступають через поріг великого собору, де навіть сама тиша, здається, розмовляє пошепки. — Це було… — Він схвильовано проковтнув слину. — Чорт, ви знаєте, що я маю на увазі… це було диво?

Усі втрьох ми обмінялися короткими поглядами, підтверджуючи те, що вже й так знали.

— Та він її з могили витяг, от що він зробив, — сказав Гаррі. — Так, то було диво, атож.

Брутал відімкнув подвійні замки камери й легенько підштовхнув Джона всередину.

— Заходь, здорованю. Відпочинь трохи. Ти заслужив. А ми поки глянемо, що там Персі…

— Він погана людина, — тихим механічним голосом промовив Джон.

— Це точно, безсумнівно, лихий, наче чаклунисько, — заспокійливим тоном погодився з ним Брутал, — але ти не переживай, ми його до тебе не підпустимо. Лягай на своє ліжко, а я тобі чашку кави організую, так швидко, що й не зогледишся. Гарячої, міцної. Новою людиною себе відчуєш.

Джон важко опустився на ліжко. Я подумав, що він ляже на спину й перекотиться обличчям до стіни, як він завжди це робив. Але Коффі просто сидів, звісивши руки між колін і легко їх стиснувши, з похиленою головою, важко дихаючи ротом. Медальйон зі святим Христофором, який подарувала йому Мелінда, випав з-за пазухи й розгойдувався в повітрі. «Він вас оберігатиме», — так вона йому сказала, але, судячи з вигляду, ніхто зараз Джона Коффі не оберігав. Анітрохи. Вигляд у нього був такий, наче він посів місце Мелінди на краю тієї могили, про яку говорив Гаррі.

Але в ту мить я не міг думати про Джона Коффі.

Я розвернувся до інших.

— Діне, тягни пістолет Персі й пекановий кийок.

— Добре.

Підійшовши до столу, Дін відімкнув шухляду, де лежали пістолет і кийок, та приніс їх.

— Готові? — спитав я в них. Мої хлопці — мої добрі хлопці, я ще ніколи не пишався ними так сильно, як тієї ночі, — всі кивнули. Гаррі та Дін обидва дивилися знервовано, Брутал був незворушний, як зазвичай. — Гаразд. Розмовлятиму я. А ви всі що менше розтулятимете рота, то краще й швидше все скінчиться… добре це чи погано. Згода?

Вони знову закивали. Я набрав повні легені повітря й рушив Зеленою милею до гамівної кімнати.

Коли на Персі впало світло, він, мружачись, підвів погляд. Хлопець сидів на підлозі й облизував стрічку, якою я заліпив йому рота. Та частина, що обвивала потилицю, спустилася (мабуть, ослабла від поту й бріоліну на його волоссі), і він працював над тим, щоб скинути з себе решту. Ще година — і він зарепетував би на всю горлянку, волаючи про допомогу.

Ми зайшли, і він, відштовхуючись ногами, позадкував від нас, та потім спинився — вочевидь, зрозумів, що повзти йому нема куди, крім південно-східного кутка кімнати.

Я взяв у Діна пістолет і кийок та простягнув у напрямку Персі.

— Хочеш отримати їх назад? — спитав я.

Він насторожено зиркнув на мене. І кивнув головою.

— Брутале, — сказав я. — Гаррі. Поставте його на ноги.

Хлопці понахилялися, підхопили його попід обтягнені полотном гамівної сорочки руки, і він підвівся. Я наближався до нього, аж поки ми не опинилися майже ніс до носа. Було чути кислий запах поту, в якому він маринувався. Добряче попотів, напевно, доки намагався звільнитися з обіймів сорочини чи вряди-годи копаючи двері, як це чув Дін. Але я подумав, що найбільше поту він пролив від старого доброго страху: страху перед тим, що ми з ним зробимо, коли повернемося.

«Я не пропаду, вони ж не вбивці», — думав Персі… а потім, напевно, згадав про Старого Іскруна, і йому навернулося на думку, що в певному розумінні ми таки вбивці. Я особисто закатрупив сімдесятьох сімох. Більше, ніж будь-хто з тих, кому я застібав на грудях ремінь, більше, ніж сержант Йорк за Першу світову. Вбивати Персі було б нелогічно, але ми вже поводилися нелогічно, казав він собі, сидячи із зав’язаними ззаду руками й орудуючи язиком, щоб скинути