Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– О ні! Я люблю щастя! Світле, прекрасне щастя! І я його зазнаю!
– Гарно сказано. – Вона пильно глянула йому у вічі. – Нарешті чую слова, які відрізняються від декадентського скиглення сучасної молоді. У мене таке враження, що я звідкись вас знаю.
– Одного разу я з вами танцював.
– Ні, я вас бачила ще раніше…
Ернст усміхнувся:
– Може, з Оснабрюка?
Вона метнула на нього погляд:
– Оснабрюка?…
– Я бачив вас там, коли мій друг привітався з вами.
Вона запитально на нього глянула.
– Фріц Шрамм.
– Тепер я згадала, – заквапилася співачка, – ваш портрет висів у його ательє. Отже, ви – його друг. Він про вас охоче й багато розказував. Ваш друг – по-справжньому шляхетна людина. Напевно, ви його дуже любите?
– Я ладен віддати за нього життя.
Вона придивилася до його засмаглого обличчя, зауважила, як він посерйознішав. І повірила його словам… Її наче струмом вдарило від раптового потрясіння. Який же він іще молодий!
– А він?… – запитала вона.
– Він теж – за мене.
В Ернста відпало бажання говорити. Та він змусив себе продовжити невимушену розмову:
– Я часто слухаю ваш спів в опері, милостива панно. Він просто чарівний.
Ланна всміхнулася:
– Досі ви тримали себе королем. Вам не варто сипати компліментами. Облиште це лисим добродіям у фраках. Фріц Шрамм ніколи мені не лестив. Тому я й любила бувати в нього. А ви студіюєте музику, правда? Що саме?
– Композиція, диригування оркестром і гра на фортепіано.
– Ага, отже, ви – майбутній капельмейстер?
– Ще не знаю. Якщо мені стукне в голову, стану каменярем чи пастухом. Загалом мені байдуже, ким я стану. Головне, щоб це давало мені хоч якесь задоволення.
– Хоч якесь?…
– Так. Бо цілком задоволеною людина бути не може.
– Ніколи?
– Ніколи! Якийсь голос завжди нашіптує: «Іди далі… далі».
– Але ж у кожного бувають вершини й апогеї.
– Я ще їх не зазнав. Якби ж тільки знати, де вони!
– Ви ще молодий…
– Я пройшов уже багато кіл. А задоволення так ніколи й не відчув.
– Можливо, розумового. Але ж хіба розум має роз’їдати абсолютно все?
– А в чому тоді сенс? У почуттях?
– Так, у почуттях. – Вона всміхнулася.
– Отже, найвищий прояв почуттів – це…
– Це…
– Кохання?
– Так.
– Кохання, – іронічно повторив Ернст. – Один мій друг визначає його як суміш самолюбства та ображеного або, навпаки, улещеного марнославства.
– Про кохання і справді забагато просторікують, – гірко скрививши вуста, зауважила Ланна Райнер. – Та все ж таки гляньмо хоча б на цей день. Одна людина – здорова й життєрадісна – вигукне: «Який прекрасний день!» А інша – хвора й виснажена – зітхне: «Іще один день моїх страждань!» Але ж день-бо той самий. Усе залежить від того, як ми його сприймемо. І так повсякчас і повсюди. А що ваш друг сказав би про почуття?
Ернст спаленів.
– О, пробачте мені! Та фраза суперечить моїм переконанням. Власне кажучи, у мене дві думки. Одну я б назвав фривольністю моєї зовнішньої, поверхневої оболонки, а другу – плодом моєї справжньої, глибинної натури, так би мовити, моєї пранатури. А вона каже: «Кохання – сп’яніння й молитва! Світло й благодать! Чудо на блакитних вершинах! Золотий Грааль! Примирення зі всім світом!»
Ланна слухала його з усмішкою на вустах.
– Так ви мені подобаєтеся більше. Не треба наслідувати думки широких мас. Пересиченість – огидна. А тепер, якщо хочете, можете провести мене додому.
– Ще б пак! Ще й як хочу!
Ернст був у своїй стихії. Його несміливість мов рукою зняло. Цю жінку він уявляв собі зовсім по-іншому. А тепер вона балакала з ним, наче зі старим знайомим. І, ніби відгадавши плин його думок, сказала:
– Оскільки ви дружите з Фріцом Шраммом, я сприймаю вас як мого давнього знайомого. Він – один із небагатьох, кого я по-справжньому поважаю, ба навіть шаную. Розкажіть мені про нього.
Ернст почувався хлопчиськом. Він з приємністю крокував поруч із вродливою співачкою і, спостерігаючи, як багато людей з нею вітаються, відчував гордість. Він розповідав їй про Фріца, про його мансарду мрій, про квіти та свічі, про молодість і весну.
Вона слухала його з привітним виглядом.
– А що ви тут робите?
– Навчаюся і пишу музику.
– Що саме?
– О, нещодавно я саме написав шість пісень на слова Фріца Шрамма. Дуже хотілося б почути, як вони звучать. Але тутешні дами, наші студентки, співають так кепсько, що ліпше я від цієї ідеї відмовлюся.
– Мені розуміти ваші слова як завуальоване прохання?
– Це залежить від вашого бажання, милостива панно.
– Ай-я-яй! То кажете, пісні на слова Фріца Шрамма?
– Так… Але в мене їх набагато більше.
– Звучить досить-таки обнадійливо. Тоді приходьте до мене завтра на чай. Пополудні, о п’ятій. Буде ще кілька моїх знайомих.
Ернст глянув на неї, аж засяявши від щастя.
Вона з усмішкою простягла йому руку. Він низько над нею схилився і в глибокій задумі пішов додому.
– То ось яка вона – прекрасна Ланна Райнер, – пробурмотів він собі під ніс.
Ланна Райнер мешкала в елегантній квартирі – умебльованій із усією розкішшю та вишуканістю, притаманною шляхетним дамам. У вітальні, витриманій у золотаво-персикових тонах, покоївка безшумно сервірувала чай.
Ернст сидів навпроти Ланни Райнер. Вона була вбрана в шовкову матово-жовту сукню з широкими розкльошеними рукавами, що дуже їй личила, підкреслюючи темний колір волосся та очей.
– Я запросила вас трохи раніше за інших, щоб ще трохи з вами побалакати, – пояснила Ланна. – Ви принесли свої пісні?
Ернст простягнув їй ноти. Вона переглянула їх і запитала:
– Коли ми спробуємо разом їх виконати?
– Коли завгодно.
– Тоді домовмося на п’ятницю – по обіді, приблизно о п’ятій. Але заодно поспіваємо ще й інших пісень та уривків з опер. Добре?
– Залюбки! Тобто ви пропонуєте мені побути вашим акомпаніатором?
– Саме так! Наш концертмейстер просто жахливий. А з вами ми змогли б добре потренуватися. Але чи не забере це забагато часу від вашого навчання?
– Навпаки, я ще й багато чого навчуся.
– Отже, – з чарівною усмішкою на вустах вона подала йому руку, – будьмо добрими друзями в навчанні! І ще одна умова: будьмо чесними. І нещадно говорімо одне одному правду!
– Це вже камінь у мій город. Тут не відкрутишся. Але цього я теж навчуся. Хай буде так.
Покоївка принесла дві візитні картки.
– Просіть їх сюди.
Увійшло двоє чоловіків. Один, з моноклем, – високий, худий і рідковолосий, другий – іще молодий, але з глибокими зморшками навколо рота. Ланна відрекомендувала їх: граф Ніберґ, лейтенант Гарм.
Добродії поцікавилися здоров’ям Ланни та зронили кілька
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя», після закриття браузера.