Читати книгу - "Руїна та відновлення, Лі Бардуго"

за кілька кілометрів. Невже вони просто зараз кружляють над нами, відчуваючи, що щось не так і поблизу хтось є? Я сумнівалася, що Зоїн фокус надовго убезпечить нас. Саме в ту мить я збагнула цілковите божевілля того, що відбувається. Ми наважилися на те, на що ще ніхто ніколи не наважувався: ввійшли до Зморшки без світла.

Ми продовжували рухатися вперед. Почувши ще два клацання, зупинилися й стали у вичікувальні позиції. Коли побачимо Дарклінґів скіф, діяти треба буде швидко.

Мої думки повернулися до Дарклінґа. Я обережно перевірила линву, що сполучала нас. Мене охопив майже фізичний голод. Він був спраглий, готовий випустити силу Зморшки, готовий до бою. Я відчувала те саме. Дозволила цьому відчуттю, хвилі нетерплячого очікування луною полетіти до Дарклінґа й переказати йому, чого мені хочеться: «Я йду по твою душу».

Мал і Толя, а може, й усі решта вірили, що слід об’єднати всі підсилювачі, та вони ніколи не відчували бажання скористатися мєрзостю. Цього не міг зрозуміти жоден інший гриша, і, зрештою, саме це найміцніше поєднало нас із Дарклінґом, а не наші сили, не їхня химерність, не те, що ми обоє — відхилення від норми, якщо не щось огидне. Нас поєднало наше знання про заборонене, наше бажання більшого.

Хвилини спливали, й нерви в мене завібрували. Верескуни не могли вічно втримувати акустичну ковдру. А що, як Дарклінґ для нападу дочекається ночі?

«Де ти?»

Мені відповіло блідо-фіолетове мерехтіння, що рухалося до нас зі сходу.

Два клацання. Ми розтягнулися, вишикувавшись так, як робили під час тренувань.

Три клацання. Це був мій сигнал. Я здійняла руки й освітила Зморшку. Цієї ж миті вигнула світло, змушуючи його обтікати солдатів, наче стрімка течія.

Що саме побачив Дарклінґ? Мертві піски, тьмяний відблиск сірих небес, зруйновані корпуси скіфів, що розпадалися на порох. І все. Ми були невидимі. Перетворилися на повітря. Скіф пригальмував. Коли він наблизився, я побачила чорні вітрила, прикрашені сонцем під час затемнення, його дивний, схожий на матове скло корпус. Над бортами мерехтіло фіолетове полум’я люмії, в яскравому світлі моєї сили — непевне, слабеньке.

На щоглах стояли Верескуни в синіх кефтах. Біля загорожі вишикувалися кілька Пекельників в оточенні вбраних у червоне Цілителів і опричників у сірому. Це було прикриття. Учнів, мабуть, утримували в трюмі. На носі серед своєї тіньової орди стояв Дарклінґ. Як завжди, від першого погляду на нього мені, як від удару, перехопило подих. Здавалося, це чергова зустріч із ним у видіннях: цей чоловік був реальніший, яскравіший за все навколо.

Усе сталося так швидко, що я ледве встигла щось помітити. Перший постріл влучив в одного з Дарклінґових опричників. Чоловік перекотився через загорожу скіфа. А тоді постріли затарахкотіли швидкою чергою, наче дощові краплі — дахом перед початком негоди.

Гриші й опричники заточувалися й падали одне на одного в безладі, що зчинився на борту. Я побачила, як із судна впало ще кілька тіл. Хтось крикнув: «Вогонь у відповідь!» — і повітря вибухнуло галасливим громом вогнепальних пострілів, та ми застигли на безпечній відстані. Нічєвої били крильми, виписуючи широкі дуги й шукаючи ціль. Чиргонули кресала, й уцілілі Пекельники на скіфі здійняли в повітря вогняні фонтани. Заховавшись від поглядів, Горшов відповів їм тим самим. Я почула крики.

Аж раптом запала тиша, порушувана лише стогонами й наказами, що лунали на палубі скіфа. Наші стрільці чудово впоралися зі своєю роботою. Пісок навколо човна був засипаний тілами. Неушкоджений Дарклінґ тицяв пальцем у Цілителя й віддавав йому якийсь наказ. Я не могла розібрати його слів, однак знала, що зараз він залучить до справи школярів.

Я озирнулася, перевіряючи стрільців і гриш, відчуваючи їхню присутність у світловому потоці.

Клацання. Верескуни здійняли в повітря піщану хвилю. З палуби вистрілили ще кілька разів, і Дарклінґові гриші спробували відповісти.

Це був наш сигнал. Ми з близнюками кинулися до скіфа, наближаючись до корми. Часу було небагато.

— Де вони? — прошепотів Толя, коли ми піднялися на борт. Дивно було чути хлопців голос, але не бачити його.

— Мабуть, унизу, — відповіла я. Скіф був плаский, та місця в трюмі вистачало.

Ми обережно, щоб не зачепити нікого з Дарклінґових гриш і вартових, прокладали собі шлях палубою в пошуках люка. Вцілілі опричники тицяли зброєю в безлюдні піски позаду скіфа. Ми були так близько, що я бачила, як блищить від поту шкіра на чолі й витріщаються очі. Люди здригалися, підстрибували від кожного справжнього чи уявного звуку. «Малені», — шепотіли вони. Привиди. Лише Дарклінґа, схоже, нічого не турбувало. Він незворушно оглядав завдану мною шкоду. Я стояла достатньо близько, щоб ударити, та його досі охороняли тіньові солдати. З’явилося неприємне відчуття, що Чорний Єретик чекає чогось.

Раптом хтось із опричників крикнув:

— Лягай!

Люди навколо нас пірнули на палубу, й повітря вибухнуло від вогнепальних пострілів.

Перед нами з’явилися ще два навантажені опричниками скляні скіфи. Щойно сонячні промені торкнулися їх, човни засяяли фіолетовим полум’ям люмії.

— Невже ти гадала, що я вирушу на зустріч із тобою, не підготувавшись як слід, Аліно? — перекрикуючи галас, гукнув Дарклінґ. — Невже гадала, наче я не пожертвую для цього цілою флотилією скіфів?

Може, він і зібрав багато суден, та сюди дісталося, крім його власного, лише два. Та цього було достатньо, аби змінити хід справи. Я почула крики, постріли, наші солдати відстрілювалися. На піску з’явилася червона пляма, і я, похитнувшись, збагнула, що поранено когось із наших. Це міг бути Владім. Зоя. Мал. Я мушу вивести їх звідси. Де школярі? Я спробувала зосередитися: не можна дозволяти світлу змигнути. У нас були каністри з люмією. Люди могли повернутися до Зморшки, та я знала, що вони цього не зроблять. Не зроблять, доки я не заберуся з Дарклінґового скіфа.

Я навшпиньки обійшла щогли, шукаючи дверцят чи люка. Аж раптом плече прошив пекучий біль. Скрикнувши, я впала горілиць. Мене підстрелили.

Розтягнувшись на