Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2"

Ти знаєш мене, ще відколи був хлоп’ям, тож, думаю, не станеш мені перечити, коли я скажу, що деякі речі краще зоставити нерозгаданими та недослідженими. Тобі краще облишити будь-які домисли з приводу справи Чарльза, і я, вважай, наказую тобі сказати його матері не більше від того, що вона вже й так підозрює. Коли я завтра подзвоню у твої двері, Чарльз уже втече. Саме це всі повинні знати і пам’ятати. Він був божевільним, і він утік. Ти можеш делікатно і поступово підвести свою дружину до думки про його божевілля, коли припиниш посилати їй листи, підписані його іменем. Наполегливо рекомендую тобі навідати її в Атлантик-Сіті, та й самому трохи відпочити. Хіба одному Богу відомо краще за мене, наскільки тобі зараз потрібен відпочинок. Сам я поїду на південь, щоби трохи заспокоїтися і відійти від усього.

Тож ні про що мене не запитуй, коли я завтра подзвоню у твої двері. Можливо, щось піде не так, але в такому разі я тобі скажу. Проте не думаю, що до цього дійде. Тобі більше ні про що не доведеться турбуватися, бо Чарльз буде у повній, цілковитій безпеці. Він вже у місці надійнішому, ніж ти можеш помислити. Можеш також не боятися Аллена, не перейматися, ким чи чим він є. Він — така сама частка минулого, як і портрет Кервена, і коли завтра я подзвоню у твої двері, ти зможеш бути певен, що цієї людини більше немає на світі. А істота, яка написала ті мінускули, ніколи не потривожить ні тебе, ні твоїх близьких.

Але ти маєш опиратися смутку і допомогти в цьому своїй дружині. Я мушу відверто зізнатися, що втеча Чарльза ніяк не означає, що він до вас повернеться. Його вразила вельми специфічна хвороба, що ви могли зрозуміти зі змін в його тілобудові та психіці, тому не сподівайтеся будь-коли знову його побачити. Можу втішити вас єдино тим, що — він ніколи не був бузувіром, не був навіть направду божевільним, був тільки допитливим, розумним та сповненим ентузіазму хлопцем, якого занапастила його любов до таємниць та минувшини. Він зіткнувся з тим, що не можна пізнавати смертному, сягнув у минуле так, як нікому не можна сягати, тому щось із тих часів прийшло сюди і полонило його.

А зараз я підходжу до справи, у якій прошу тебе вірити мені ще беззастережніше, ніж досі. Бо стосовно долі Чарльза не має бути жодних недомовок. Скажімо, десь через рік, якщо хочеш, ти зможеш підвести під цією справою гідну риску, бо хлопця більше не буде на світі. Постав надгробок на своїй ділянці Північного цвинтаря, на десять футів західніше від могили твого батька — так ти позначиш справжнє місце спочинку свого сина. Не бійся, що під цим каменем лежатиме якась химородь чи підкидень[146]. Прах, що покоїтиметься у тій могилі, — то твої плоть і кров, то справжній Чарльз Декстер Ворд, якого ти знав від народження, справжній Чарльз із оливковою родимкою на стегні, без чорної відьомської мітки на грудях чи шрама на лобі. То Чарльз, який ніколи не зробив нічого насправді злого і який поплатився життям за свою «норовливість».

Ось і все. Чарльз втече з лікарні, а через рік від сьогодні ти зможеш поставити надгробок. Ні про що мене завтра не розпитуй. Повір, що честь твого давнього роду зараз так само незаплямована, як і будь-коли в минулому.

З найглибшими співчуттями і закликом до стійкості, спокою і смирення, завжди

Щиро твій друг,

Марин Б. Віллетт.

Тож рано-вранці у п’ятницю, 13 квітня 1928 року[147], Марин Бікнелл Віллетт навідав Чарльза Декстера Ворда у приватному шпиталі доктора Вейта на острові Конанікут. Молодик, хоч і не намагався уникати відвідувача, був дуже пригнічений і не надто радо підтримував розмову, якої з усіх сил домагався Віллетт. Очевидно, джерелом певної напруги було те, що доктор знайшов підземелля, і те, що він у них пережив, тож обоє дещо знітилися, обмінявшись кількома формальними словами привітання. Тоді між ними зринула нова нотка напруги, бо Ворд, здається, угледів у застиглому, немов маска докторовому обличчі рішучість, якої раніше не було. Пацієнт злякався, добре усвідомлюючи, що з часів останнього візиту тихомирний сімейний лікар перетворився на жорсткого і невблаганного месника.

Коли доктор почав говорити, Ворд зблід як стіна.

— З’явилися нові факти, — сказав він, — і я мушу чесно сказати, що тепер моїм обов’язком є розплата.

— Знову копали і знайшли нових голодненьких тваринок? — пролунала іронічна відповідь. Було очевидно, що юнак до останнього вирішив зберігати бравадний тон.

— Ні, — повільно усміхнувся Віллетт, — цього разу копати не довелося. Тут дехто шукав доктора Аллена, а знайшов у хатині лише накладну бороду та окуляри.

— Пречудово, — прокоментував стривожений пацієнт, намагаючись надати своїм словам уїдливості, — я можу тільки сподіватися, що вони більше личили колишньому власникові, ніж ваші — вам!

— Вам би вони дужче личили, — пролунала спокійна, ніби заздалегідь продумана відповідь, — як вони вам, власне, і личили.

Коли Віллетт це сказав, здавалося, що на сонце набігла хмара, хоча тіні на підлозі й не змінилися. Тоді Ворд наважився на випад:

— І що ж у цій бороді так волає про помсту? Припускаєте, що її час від часу могли використовувати, щоб жити подвійним життям?

— Ні, — понуро промовив Віллетт, — ти знову помиляєшся. Якщо хтось хоче бути шельмою, то це не моє діло; за умови, звісно, що цей хтось узагалі має право на існування, чи якщо він не вбив того, хто прикликав його у цей світ.

Тепер Ворд скипів.

— Ну, паночку, то що ж ви знайшли і чого тепер хочете од мене?

Доктор витримав невелику паузу, перш ніж відповідати, мовби добирав слів для разючої відповіді.

— Я знайшов, — нарешті сказав він, — дещо у шафі за старою панеллю над каміном, там, де колись була картина, і я спалив це і поховав попіл там, де мала б бути могила Чарльза Декстера Ворда.

Шаленець хапнув ротом повітря і зірвався з крісла, на якому доти сидів:

— Чорти б тебе побрали, кому ти повів — і хто би повірив тепер, по двох місяцях, ще й когди я живий? Що ти маєш на мислі робити?

Віллетт, хоч сам і невисокий, був наче осяяний величчю правосуддя, жестом утихомирюючи свого пацієнта.

— Нікому я не казав. Це геть незвичайна справа, це безум з-поза часу і жах з-поза сфер, над яким не владні та перед якими безсилі поліція, юристи, суди чи психіатри. Дяка Богові, що доля вділила мені крихту уяви, тож, обмірковуючи цю справу, я не збився на манівці. Ти не обманеш мене, Джозефе Кервене, бо я знаю, що твоя проклята магія — це реальність!

— Я знаю, як ти наслав закляття, яке протривало крізь роки і пов’язало тебе з твоєю копією і нащадком, я знаю, як ти затяг його у минуле і змусив підняти тебе з такої ненависної тобі могили, знаю, як він переховував тебе у своїй лабораторії, поки ти вивчав сучасний світ, ночами блукаючи вампіром, як ти, зрештою, об’явився зі своєю бородою та окулярами, щоб ніхто не міг подивуватися вашій неймовірній схожості; я знаю, що