read-books.club » Сучасна проза » Місто дівчат 📚 - Українською

Читати книгу - "Місто дівчат"

151
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Місто дівчат" автора Елізабет Гілберт. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 93 94 95 ... 124
Перейти на сторінку:
class="p1">— Бо навіть мені воно подобається більше за театр, — відверто визнала тітка Пеґ.

Ну а щодо мене, то після смерті «Лілеї» я втратила і дім, і роботу. Сім’ю, з якою могла розділити щоденне життя, теж втратила. До тітки Пеґ та Олів я переїхати не могла. Не в моєму віці. Надто соромно. Треба було самій будувати своє життя. Але мені стукнуло двадцять дев’ять, я була незаміжня, без вищої освіти — що то могло бути за життя?

Я не переймалася тим, чи зможу себе прогодувати. Заощаджень я мала досить, працювати вміла. Я вже встигла зрозуміти, що допоки матиму при собі швейну машинку, кравецькі ножиці, мірну стрічку навколо шиї і подушечку для голок під рукою, з голоду не помру. Питання було в тому, яке взагалі життя на мене чекає?

Урешті-решт мене врятувала Марджорі Ловцкі До 1950 року ми з Марджорі Ловцкі стали нерозлучними подружками. Хто б міг подумати, що ми з нею заприятелюємо?

Але всі ці роки вона дбала про мене, виловлюючи для мене скарби з бездонних контейнерів Ловцкі, а я, своєю чергою, з насолодою спостерігала, як це дівчисько росло й перетворювалося на харизматичну, цікаву молоду жінку. Щось у ній було дуже особливе. Марджорі, певна річ, завжди була особлива, але після війни у ній розквітла творча сила, сповнена мало не атомної енергії. Вона далі божевільно виряджалася — то як мексиканська бандитка, то як японська гейша, — але при цьому знайшла свою нішу. Марджорі вчилася у школі мистецтв Парсонса, жила з батьками й керувала сімейною справою, підробляючи як художниця. Вона багато років пропрацювала у крамниці «Бонвіт Теллер» — малювала романтичні ілюстрації для реклам одягу, що їх публікували в газетах. А ще — діаграми для медичних журналів. Одного разу — той випадок добре мені запам’ятався — на замовлення туристичної агенції вона проілюструвала путівник Балтимором із жахливою назвою «То ви їдете до Балтимора!». Словом, Марджорі уміла все і ніколи не втрачала можливості заробити зайву копійку.

Марджорі виросла й стала молодою жінкою — не тільки творчою, оригінальною і працьовитою, а й сміливою і кмітливою. Коли муніципалітет оголосив, що зноситиме наш квартал і її батьки вирішили взяти компенсацію й перебратися у Квінз, люба Марджорі Ловцкі раптом опинилася в такому самому становищі, що й я: без дому і без роботи. Та замість скаржитися на свою долю, Марджорі прийшла до мене з простою, добре продуманою пропозицією. Вона запропонувала об’єднати зусилля і жити й працювати разом.

Її план — і тут я маю наголосити, що ця ідея цілком і повністю належала їй — звучав так: весільні сукні. Дослівно Марджорі сказала ось як: «Усі виходять заміж, Вівіан. Треба діяти».

Вона запросила мене на обід у «Автомат» — поговорити про свою ідею. Було літо 1950 року, будівництво автобусного терміналу Портового управління було неминуче, а наш маленький світ мав от-от завалитися. Проте Марджорі (вбрана як перуанська селянка — у п’ять вишитих камізельок і спідниць одна на одну) аж світилася від рішучості й захвату.

— А що я можу вдіяти з тим, що всі виходять заміж? — запитала я. — Зв’язати їм руки й ноги?

— Ні. Допомогти їм. Якщо ми зможемо їм допомогти, то добре на них заробимо. Дивись. Я цілий тиждень сиділа й малювала у відділі весільних суконь у «Бонвіт Теллері». І слухала, про що там розмовляли. Продавці скаржились, що не встигають із замовленнями. А клієнтки без кінця нарікали, що їм нема з чого вибрати. Ніхто з дівчат не хоче виходити заміж в такій самій сукні, як у всіх, але вибір невеликий.

Я навіть чула, як одна дівчина сказала, що якби вміла, то сама пошила б собі сукенку, тільки щоб та була оригінальна.

— Ти хочеш, щоб я вчила дівчат шити весільні сукні? — запитала я. — Та більшість з них і кухонної рукавиці не пошиє.

— Ні. Я хочу, щоб весільні сукні для них шили ми.

— Але вже повно людей їх шиє. Це ціла окрема індустрія, Марджорі.

 — Так, але ми можемо шити гарніші сукні. Я малюватиму ескізи, а ти шитимеш. Ми ж розуміємося на тканинах ліпше за всіх, ну хіба ні? А нашим коником буде перешивання старих сукенок на нові. Ми з тобою добре знаємо, що старий шовк і атлас ліпші за все, що тепер привозять. Я знаю людей і зможу діставати матеріали з цілого міста. Та слухай — я і з Франції зможу їх гуртом закуповувати: там такий голод зараз, що люди продають все, що мають. А ти шитимеш з того всього сукні, з якими ті, що продають у «Бонвіт Теллері», і близько не зрівняються. Я бачила, як ти відпорювала зі старих скатертин хороше мереживо для костюмів. Так само можна шити облямівку й фату, правда? Будемо шити унікальні весільні сукні для дівчат, які не хочуть тих однакових, що продаються в універсальних крамницях. Ми не будемо штампувати їх як на конвеєрі, а шитимемо на замовлення. Першокласні сукенки. Ти ж умієш таке, правда?

— Вживаної, старої весільної сукні ніхто не вдягне, — сказала я.

Та щойно я це промовила, як одразу ж згадала свою подружку Меделін у Клінтоні ще на початку війни. Меделін, для якої я пошила весільну сукенку, розпоровши дві старі шовкові сукні її бабусь і скроївши з них одну. Сукня вийшла неймовірна.

Побачивши, що я починаю вловлювати її ідею, Марджорі продовжила:

— Ось як я собі це уявляю. Ми відкриваємо власне ательє. Ти зі своїм почуттям стилю облаштуєш його так, щоб усе виглядало розкішно й модно. Зробимо акцент на тому, що привозимо всі матеріали з Парижа. Люди таке люблять. Вони куплять усе на світі, аби лиш було написано, що то з Парижа. Та й це не буде повна брехня, бо дещо справді приїжджатиме із Франції. Те, що приїжджатиме воно в ящиках із лахміттям, нікому не треба знати. Я добуватиму серед тих ганчірок скарби, а ти з тих скарбів шитимеш іще ліпші.

 — То ти хочеш відкрити крамницю?

— Ні, Вівіан. Ательє. О Боже, та звикни вже до цього слова. Крамниці в євреїв, а в нас буде ательє.

— Але ж ти єврейка.

— Ательє, Вівіан. Ательє. Повторюй за мною. А-те-льє. Навчись вимовляти це слово легко й невимушено.

— А де ти хочеш його відкрити? — запитала я.

— Десь біля Ґрамерсі-парку, — відповіла вона. — Той район завжди буде елітний. Хотіла б я побачити, як муніципали пробують знести тамтешні будинки! Ідею елітності — ось що ми продаватимемо людям. Ідею елегантності. Я

1 ... 93 94 95 ... 124
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Місто дівчат», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Місто дівчат"